Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Розділ 43

Подейкують, що будинки, особливо кам'яні, є неживою формою матерії. Можливо, у моєму третьому тисячолітті, безлика типова міська забудова і справді бездушна. Але лише тому, що ні її проектувальники (мова не повертається цих копіювальників-креслярів, ціль яких втиснути максимальну кількість мешканців у мінімальний метраж, назвати архітекторами), ні будівельники не перейнялися вкласти в свої споруди хоч крихітну часточку душі. Як, втім, і мешканці… Чудово усвідомлюючи, що все це тимчасовий притулок...

Але якщо у моє минуле відвідування духовна обитель випромінювала тиху радість і доброту, нині від монастиря буквально віяло скорботою та смутком втрати.

Не було жодних жалобних прапорів на кутових вежах, не лунали похоронні марші, та й взагалі не спостерігалося жодних явних ознак. Усе, як завжди… І тільки в обличчях та очах братії оселилося велике… ні, величезне горе.

— Слава Ісусу Христу, браття! — привітався з тою парою, що вартувала біля воріт княжич, спішуючись і кидаючи повід дружиннику. — Що у вас тут трапилось? Чи не моровиця чорна часом нагрянула?

— Слава на віки віків Господу Богу нашому, — вклонилися ті сумно. — Гірше, браття… Набагато гірше. Невиправну втрату зазнала наша обитель. Осиротіли ми всі відразу…

— Та кажіть до пуття! — трохи підвищив голос Лев Ольгердович. — Чи не впізнали мене?

— Батька настоятеля вчора вночі вбили, княжиче… — похмуро відповів один із братів. — Ось яке лихо скоїлося… У саме серце обителі супостат ударив.

— Ігумен мертвий? — слова вирвалися раніше, ніж я зрозумів сенс почутого. — Як же це? Навіщо? Вбивцю схопили?

— На жаль, браття… Уночі все сталося. Ніхто нічого не бачив та не чув. Отця настоятеля похопилися тільки коли він до ранкової молитви не вийшов.

— Але навіщо комусь знадобилося вбивати святу людину? Тим більше, старця, який і сам уже чекав на зустріч із Господом. Ні багатства в нього не було, ні особливої влади... Один настоятель піде — Синод іншого призначить. А скарбницею ключник управляє. Може, ти, Леве Ольгердовичу, щось розумієш?

Розмовляти з пішими, сидячи в сідлі, було незручно, тож я теж зліз із коня і став поруч. Але княжич, схоже, дивувався так само, як і я. Бо лише плечима знизав.

— Біда, браття, одна не ходить... — відповів другий воротар. — І велика утрата нашу обитель теж не на самоті відвідала… Вбивця викрав ковчежець із мощами святого Артемія Антіохського.

— Чорт! — вирвалось у мене мимоволі. — Вибачте, браття… — я перехрестив рота.

— Не годиться згадувати ворога людського роду, — кивнув чернець. — Але ми розуміємо твої почуття і не засуджуємо. У самих думки далекі від смирення. Стільки зусиль витрачено на добру справу. Люди життям ризикували, щоб доставити мощі до нового храму Божого і все марно.

— Істинно кажу, браття… — несподівано підняв руки другий воротар. — Усьому винне те чудовисько, котре отець ігумен у святу обитель впустив. А де погань, там і дияволові привілля.

— Що ти верзеш, брате Варфоломію?! — обурено вигукнув його товариш. — Схаменися…

— Знаю, що кажу і присягнути в тому готовий! Затемнення на нас найшло, коли перед сатанинським поріддям ворота монастирські відчинили.

Він погрозливо потряс худющими руками кудись на захід, ніби саме там, а не під землею розташовувалося пекло та його владика.

— «Він був людиногубцем від початку і не встояв у істині, бо немає в ньому істини. Коли каже він брехня, каже своє, бо він брехун і батько брехні…» Осліплені ми були й не бачили, хто ввійшов до нас у дім, як ягня невинне… ховаючи вовче нутро під чужою шкірою!

«Що? Ось тобі бабусю та й гречана вовна. От і роби людям добро… Ну нехай вже німчура мене в демони зарахувала, але щоб і свої туди ж?! Незважаючи на те, що я зробив для православ'я?..»

— Як був ти, брат Варфоломій, нестримний у промовах, таким і залишився, — зітхнув третій чернець, що саме вийшов з воріт. — Видно мало покійний настоятель накладав на тебе покуту. Не допомогло…

— Отче Феофан, але ж я… — почав виправдовуватися той.

— Іди в келію, чадо нерозумне, і добре помолися. Щоб Господь наш пробачив тобі наклеп.

— Але…

— Іди! — у голосі схимника пролунали незвичні владні нотки. — Візьми мотузок і після кожної молитви в'яжи вузлик на згадку. Перед вечірньою молитвою покажеш мені, яке глибоке твоє каяття.

Монах смиренно вклонився і пішов.

Я б не зрозумів, що сталося, якби знайомий наперсний хрест із сандалового дерева не вказував на просування недавнього самітника церковними ієрархічними сходами.

— Мир вам, — лісовий схимник помітно приосанився, в рухах з'явилася величність, ось тільки смуток і втома в погляді показували, що неочікуваній владі він зовсім не радий. — Не треба сприймати слова брата Варфоломія всерйоз. Це від надмірної скорботи. Нині вся обитель трохи не в собі. Ігумена поважали та шанували, як рідного батька. А ти, княжичу, що так швидко повернувся? Не знайшов Людожера?

Лев Ольгердович вклонився новому ігуменові і хотів був відповісти, але я вирішив, що настав час самому про себе слово замовити. Поки на мене ще чогось зайвого не повісили.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍