Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

голку у якогось русина, який у цивільному житті був шевцем. Проколов нарив голкою, бо чув, що так треба. Гній витік разом з оком. Однак гарячка пройшла майже одразу, і, на щастя, Сташек не мусив іти до фельдшера. А скульгавіти він скульгавів у вересні, бо пан оберлейтенант сп’яну прострілив йому коліно. Кулю не витягли, бо ніхто не вмів того робити. Навіть справжній лікар приїхав з міста, покрутив носом і сказав прикладати припарки, а кулю не чіпати. Сташек добре ту кулю відчуває, вона рипить у нього в коліні, коли він отаким чином зігне ногу, о, саме так.

Дотримав, отже, слова губернатор Есте. Молодий Шеля опинився вдома до кінця року. Різдвяна вечеря перетворилася на справжній бенкет — Якуб витягнув старанно сховані ковбаси й смалець з убитої в листопаді корови. Його дружина спершу пробувала протестувати, бо хто таке бачив — ковбаса на Різдво, але не мала відваги поставити на своєму. Хлопи їли й пили впродовж усіх свят і кілька наступних днів, бо Якуб дарував собі розгрішення від тверезості. Коли були дуже п’яні, то просто лягали абиде й засинали; потім прокидалися і пили, і їли знову. Сніг засипав хату до самого даху, і важко було відрізнити день від ночі. Шельова з дітьми виходила до костелу через віконце на горищі. Якуб зі Сташком зовсім не виходили.

На Стефана відвідали Шелів Амазарак і Азарадель. А може, Якубу так тільки здавалося, бо все розпливалося в алкогольному мареві. Здавалося йому також, що знайшла його Слава, але дивно помолоділа; виглядала так, наче була в тому віці, коли жінка найгарніша — ані надто стара, ані надто молода. Ковзнула до нього під ковдру, з одягу мала на собі тільки коралі кольору горобини. Він брав її раз за разом, як молодий хлопець, а їй усе було не досить. Потім йому здавалося, що то не Слава, а Катеринка. А ще потім, що то його дружина Сальця, з драглистим животом і обвислими цицьками. З огидою одіпхнув її і знову запав у сон. Маячня, усе маячня. Мабуть, від тої гнилої картоплі.

Однак настав час, коли все м’ясо з’їли, горілку випили, бракувало навіть зовсім гнилої картоплі. Шелі почали збирати букові горіхи й кору, і ще певний ґатунок трутовиків, які після трикратного виварювання стають їстівними, хоча й гидкими на смак. Часом хтось ще позичав трошки борошна, бо Якуба в селі слухалися й поважали, але небагато, бо вже над кожним домом розсівся зубатий дух голоду.

Якось Якуб набив собі живіт жолудями, щоб не відчувати голоду, й пішки подався в округ до Тарнова. Староста Брейнль покрутив носом, але витягнув жменю флоринів, твердячи, що постійно посилає Шелі премію «за вірність», але, видно, дворові розбійники крадуть по дорозі. Грошей було немало, але через голод і зиму ціни підскочили у дев’ять разів.

Незважаючи на флорини Брейнля, ситуація не надто поліпшилася; ротів у родині Шелів було надто багато. Якуб і Сальця окрім Сташка й Катеринки мали ще близько сімох менших дітей, які тільки їли б і їли. Тож на початку лютого прийшов справжній голод і вищирив до Якуба зуби у смертельній посмішці. І Якуб, сидячи за столом, сказав своїй дружині:

— Треба тобі, стара, на Помірки.

Сальця глянула на нього перелякано.

— Але як же так — я? На Помірки?

— Ну, а хто? Я? — твердо відповів Якуб. — А якщо не ти, то покажи пальцем, хто з нас.

Жінка повела непевним поглядом по дітях. Затрималася на гидкій пиці Сташка. Молодий Шеля вдивлявся в мачуху холодно, по-зміїному; навіть не зморгнув. Дві сльози покотилися по зморшкуватому обличчі Сальці.

Без слова встала, загорнулася в баранячий кожух і вийшла з хати в мороз і в ніч. Якуб хотів вийти за нею, але вона не дозволила.

— Для чого хочеш іти? Сама потраплю.

Чоловік переступив з ноги на ногу. Його баба усвідомила, що вперше у житті бачить його заклопотаним.

— Горілки б тобі дав, щоб легше було, але не маю. Ми зі Сташком усю випили.

— Ліпше нічого не кажи.

І пішла. Ніч була світла, зоряна, але мороз кусав до самих кісток. Сальця глянула на схід, де Гора Преображення. Не пішла в той бік; ксьондз Юрчак гриміли з амвону на ті родини, в яких хтось ходив на Помірки, але самі не приймали нікого, говорячи, що притулку не дають і що тільки того ще бракує, аби по обійстю парафіяльного ксьондза пленталися жебраки, мамули й небажані діти. Ні, Шельова не пішла до ксьондза, навіть по благословення, бо напевно б не дав, знаючи, з чим приходить. Дістала тільки з-за пахухи вервицю й рушила в інший бік, шепочучи Славсямаріє.

Кожне слово вона обертала в устах з роздумами й шаною, приглядаючись до нього з усіх боків і вгризаючись у їхній соковитий м’якуш. Хоча й читала ці молитви тисячі разів у житті, зараз у її вустах вони звучали як щось нове, щось, що лиш зараз виявляє свій сенс. Смакували вони, як достиглі персики. Поки дійшла, куди мала дійти, намистини вервиці кружляли в її крові й пульсували в ритмі серця.

Коли Сальця увійшла в ліс, їй було так холодно, що аж жарко. Тіло палив вогонь, але губи примерзли одна до одної, і неможливо було їх розтулити бодай настільки, щоб вишептати молитву. Але це навіть добре, подумала вона, бо кожен подих нагадував ковтання нагрітого диму з-над вогнища. Тому далі молилася в серці.

У засніженому лісі всі стежки були схожими, і жінка не могла розпізнати, чи йде в потрібний бік. Але туди, куди вона йшла, кожна дорога була доброю.

Дійшла до ущелини, дном якої біг потічок. Вода різьбила в снігу овальні форми й поблискувала з-під темної гладіні криги. За течією струмка Сальця дійшла до котловини, де кілька подібних потоків збиралися в чорному ставку посередині. Великі замети на його берегах нагадували сплячих потвор і величезних змій із тісно скрученими тілиськами.

То не були справжні Помірки, але це не мало значення. Сальця впала під похилим деревом, з натугою переводячи подих. Не могла йти далі, а зрештою, не мала чого, бо за нею було все, а перед нею — нічого. Тож озирнулася й побачила усе своє життя. Маленьке, бідне й сухе. Таким було. Глухий схлип зібрався в її грудях, але поки встиг дійти хоча б до горла, замерз крижаною грудкою.

І Сальця всілася по пахви в снігу, приглядаючись, як її життя тріскається вздовж і впоперек, стає крихким