Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

про світанки та вечори. Отак просто. Сон із тих, про які зазвичай не розповідають, бо теперішні жінки, особливо ті, що живуть у місті, повинні мати геть інші сни.

Потім Аделя витягнула з-під язика другий сон, і це був сон про її життя. Кімнатка в прибутковому будинку, з вікон якого не видно сонця, руки, потріскані від лугу, кохання, які не є коханнями, але вона все одно приймає їх, бо інших немає і не буде, і все це без нарікань, бо таке життя, і немає сенсу нарікати. І що далі вдивляєшся у той сон, то глибша безодня постає перед очима, і треба відступити, щоб не провалитися в цю чорноту із головою.

Ну, тож такими це були сни.

Вони разом ошпарили їх і заправили, засунули в піч та взялися до імпрегнації у ртуті, спирті та свяченій воді, а потім — за обвалювання в комашиному поросі. Може, вони виконали цей цикл шістсот тринадцять разів, а може, й ні. Нарешті Аделя відправила Толпі до своєї кімнатки та лягла поруч із ним. Бо він був такий втомлений.

Уранці він прокинувся від запаху ячмінної кави та свіжого хліба із товстим шаром масла. Аделя поставила тацю на маленький столик. Хлопець навіть гадки не мав, звідки вона могла взяти все це, бо таких смаколиків у будинку не було вже давно. Але він ні про що не питав.

Нога докучала йому вже менше, припухлість якимось дивом зійшла. Сніданок підкріпив його, хоча в кінцівках він усе ще відчував слабкість, але так часто буває після того, як гарячка відступає. Аделя, знову з дитячою усмішкою на обличчі, принесла миску теплої води та рум’янкове мило. Роздягнула Толпі догола і старанно вимила всього. Його худа мужність напружилася та затверділа, коли Аделя узяла її в руку; тоді виявилося, що мужність ця досить велика, і напевне більша, ніж тоді, коли Толпі робив це сам. Дівчина поцілувала її в самий кінчик. Рана на нозі все ще світила голим м’ясом, але, принаймні, припинила підтікати сукровицею та гноєм, а її пурпуровий відтінок зник майже безслідно.

Чистий і пахкий, він притягнув дівчину до себе. Пестив, скільки хотів, її м’які груди, і це тривало довго, дуже довго. Аделя муркотіла від задоволення, наче кицька. Толпі обережно сягнув рукою під нічну сорочку, поміж сильні ноги дівчини, і відразу відсмикнув долоню, вражений. Підняв поділ сорочки і зазирнув під спід.

Аделя була абсолютно гладка і нічого там не мала. Зовсім як лампа-мелюзина у його сні або як порцелянова лялька, якою могла б бавитися дитина з хорошої родини.

— Ну то нічого, — сказав він, помисливши трохи. — Як уже скінчимо місяць, я попрошу Мадам, аби вона все тобі повернула.

Тепер, коли він про це подумав, воно здалося йому справжньою нагородою, гідною чоловіка. Бо хоча кожна жінка має у собі богиню і Толпі дуже прагнув скуштувати божеських соків Мадам, це ж Аделя лежала поряд з ним — така звичайна, справжня і близька. Навіть якщо після невдало проведеної операції в неї бракувало кількох клепок у голові, це все ще була Аделя.

— Ти найвродливіша на світі, — сказав він із щирим захватом.

Аделя, незважаючи на свою недоумкуватість, залишалася розумною дівчиною і притиснулася до Толпі ще міцніше. А той заплющив очі, занурився у розкіш, наче у теплу постіль — і заснув.

* * *

Лінивий осінній день вони провели на даху кам’яниці, в обіймах. Аделя наліпила вареників з лісовими грибами, сиром і татарською гречкою, присмачила шкварками і обсмажила до рум’яного кольору. Тепер вони їли їх з надщербленої синьої миски. Хоча вже наполовину вистиглі, вони смакували Толпі як ніщо з того, що йому доводилося їсти раніше. Навіть пташине молоко Мадам не було таким смачним. Запивали вареники червоним вином просто з пляшки та сміялися з того, наче діти. У головах мали чисту блакить, цієї осені там було повно літа. Навіть якщо Толпі й загубився у собі, біля Аделі він напевне знайшовся.

Під ними люди повзали в сірому поросі міста, зайняті своїми мурашиними клопотами. Над ними костельна блакить неба переливалася золотом і пурпуром. А коли настала ніч і порозквітали зорі, вони допізна дивилися на спадаючих янголів. Зробилося холодно, майже морозно, але вони все ще мали в собі сонце.

* * *

— Мені потрібно трохи твоєї крові, — сказава Толпі, коли пізньої ночі вони знову опинилися в лабораторії. — Пан Геспер казав, що треба дівочої крові панни преславної… але, вважаю, вистачить і того, що візьму, ну, із сердечного пальця лівої руки, еге ж?

Він почервонів, бо розумів, що панянство Аделі добряче зужите. Але дівчина нічого не відповіла, лише поважно виставила пальця та дозволила уколоти його довгою голкою. Толпі не хотів завдавати сильного болю і в результаті намагався зробити це тричі, перш ніж проколов шкіру пальця. Зумів витиснути три краплини крові на полотняну хусточку, коли хтось знову постукав у двері шафи. Зі штуцером у руках хлопець пішов до комори.

Коли він відчинив шафу, то побачив Яна Азриеля Геспера та Тифона Ґорґоновича.

Обидва поросли чорним пір’ям, а їхні трупно-сірі обличчя витягнулись у довгі дзьоби, приводячи на думку маски середньовічних медиків за часів чуми. У обох були мойсеєві роги.

— Це ми, Толпі, — заскреготів старий рабин. — Ми прийшли забрати тебе до пекла.

Тифон також хотів щось сказати, але йому перешкоджав воронячий дзьоб. Лише закаркав хрипло: кррра-ха.

— Валіть нахрін, — Толпі блискавично підняв штуцер до плеча і розвалив рабину голову, а товстуну розпанахав черево.

Вусібіч полетіли шматки м’яса та уламки кісток. Толпі довелося додати, аби стишити перелякане атональне гикання Тифона. Потім він зачинив двері та опустив засув.