Читати книгу - "Салимове Лігво"

мізерну дещицю останнім часом.

— Дозвольте мені спитати вас знову: чи помітили ви що-небудь, будь-що — незвичне або дивне у цей вікенд?

— Що стосується вампірів чи…

— Що стосується будь-чого.

Каллаген задумався.

— Звалище зачинене, — нарешті сказав він. — Але ворота були виламані, тож я все одно туди заїхав.

Він усміхнувся:

— Я радо волію сам відвозити своє сміття на звалище. Це так практично й смиренно, що я можу сповна тішити себе елітарними фантазіями про бідний, але щасливий пролетаріат. І Дад Роджерс там був відсутній.

— Що-небудь іще?

— Ну… Кроккетів не було сьогодні на вранішній месі, а місіс Кроккет навряд чи бодай-колись не з’являлась.

— Іще?

— Бідна місіс Ґлік, звичайно…

Метт підвівся на одному лікті:

— Місіс Ґлік? Що з нею?

— Вона померла.

— Від чого?

— Здається, Полін Дікенс вважає, що там був інфаркт, — сказав Каллаген, проте невпевнено.

— Хто-небудь іще помер у Лігві сьогодні?

Зазвичай це було б дурне запитання. Попри велику пропорцію в населенні літніх людей, смерті в такому маленькому містечку, як Салимове Лігво, далеко відлежали одна від одної.

— Ні, — загайно відповів Каллаген. — Але рівень смертності, безумовно, останнім часом повищав, авжеж? Майк Раєрсон… Флойд Тіббітс… дитина Мак-Дуґаллів…

Метт кивав зі стомленим обличчям.

— Дивні смерті, — сказав він. — Так. Але справи сягають того рівня, коли вони будуть вже здатні прикривати одна одну. Ще кілька ночей, і я боюся… боюся…

— Давайте припинимо крутитися околяса, — сказав Каллаген.

— Гаразд. Занадто багато вже сталося всього такого, хіба не так?

Він узявся розповідати свою історію від початку до кінця, вплітаючи туди доповнення Бена, Сюзен і Джиммі, нічого не приховуючи. На той час, коли він завершив, для Бена з Джиммі закінчився їхній вечірній жах. Для Сюзен Нортон жах тільки розпочинався.

  2

Закінчивши, Метт дозволив хвилинку мовчання, а потім спитав:

— Отже. Я божевільний?

— Ви в будь-якому разі налаштовані на те, що люди вас ним вважатимуть, — сказав Каллаген, — попри той факт, що Бена Міерза і вашого лікаря ви, схоже, переконали. Ні, я не думаю, ніби ви божевільний. Зрештою, я працюю в тому бізнесі, який має справу з надприродним. Якщо дозволите мені невеличкий каламбур: це мій хліб і вино.

— Але…

— Дозвольте мені розповісти вам одну історію. За її правдивість я не поручуся, але ручаюся за власну віру в те, що це правда. Вона стосується мого доброго друга, отця Реймонда Біссонета, який уже кілька років, як служить в одній парафії у Корнволлі, на так званому Олов’яному березі. Ви знаєте про таке місце?

— Тільки читав, так[245].

— Десь років із п’ять тому він мені написав, що його покликали до одного глухого кута в його парафії провести погребну відправу за дівчиною, яка просто «зачахла». Труна тієї дівчини була повна диких троянд, що вразило Рея своєю незвичайністю. А відверто гротескним йому здався той факт, що її рот був розкритим, підпертим патичком і заповненим часником та диким чебрецем.

— Але ж ці речі…

— Традиційний захист проти повстання з мертвих Нечисті, так. Народні засоби. Коли Рей поцікавився, батько дівчини, і то цілком буденно, сказав йому, що її вбив інкубус. Ви знаєте значення цього терміна?

— Сексуальний вампір.

— Дівчина була заручена з молодим чоловіком на прі­звище Беннок, який мав збоку на шиї велику, суничного кольору родимку. За два тижні до весілля, коли він повертався додому з роботи, його на смерть збила якась машина. Через два роки та дівчина була вже зарученою з іншим чоловіком. На тому тижні, коли мав відбутися другий оглас про майбутнє вінчання, вона цілком зненацька зламала угоду. Своїм батькам і подругам вона розповіла, що ночами до неї приходив Джон Беннок і вона зраджувала з ним. Теперішній її коханий, за словами Рея, був більше пригнічений думкою, що в неї, мабуть, стався розумовий розлад, аніж ймовірністю візитів якогось демона. Хай там як, але вона зачахла, померла і була похована за старими обрядами нашої церкви.

— Все це не було приводом для листа Рея. Приводом стала подія, що відбулася приблизно за два місяці після поховання тієї дівчини. Під час своєї світанкової прогулянки Рей примітив молодого чоловіка, який стояв біля могили дівчини — молодика із суничного кольору родимкою на шиї. І це ще не кінець історії. Раніше батьки подарували Рею на Різдво камеру «Полароїд» і він розважався, фотографуючи різноманітні корнвольські краєвиди. Деякі з його знімків є в парафіяльному будинку, тобто у мене вдома, у фотоальбомі — доволі добрі кадри. Того ранку камера також висіла в нього на шиї і він зробив кілька знімків того молодого чоловіка. Коли він показував їх у селищі, реакція була просто разючою. Одна стара пані зомліла, а мати тієї померлої дівчини просто посеред вулиці почала молитися.

— Але коли Рей прокинувся наступного ранку, постать молодого чоловіка цілком вицвіла з тих фотографій, усе, що залишилося — це кілька краєвидів місцевого церковного цвинтаря.

— І ви в це вірите? — запитав Метт.

— О, так. І я підозрюю, більшість народу повірили б також. Пересічна людина й уполовину не така невіруюча в надприродне, як полюбляють описувати літератори. Власне кажучи, більшість письменників, які займаються саме цією темою, скептичніші щодо духів і демонів та почвар за вашу звичайну людину з вулиці. Лавкрафт був атеїстом. Едґар Аллан По кимось на кшталт недоробленого трансценденталіста. А Натаніель Готорн був релігійним лише формально[246].

— Ви дивовижно обізнані у цій темі, — сказав Метт.

Священник знизав плечима:

— Хлопчиком я мав інтерес до окультизму і всякого потойбічного, а коли постаршав, моє покликання до священства, замість приглушити, радше його посилило.

Він глибоко зітхнув:

— Але останнім часом я почав ставити собі доволі важкі запитання щодо природи зла у світі. — З кривою усмішкою він додав: — Це зіпсувало чимало задоволення.

— Тоді… чи не могли б ви розслідувати кілька речей для мене? І були б не проти взяти з собою святої води і трохи гостії?[247]

— Ви зараз ступаєте на хисткий теологічний ґрунт, — сказав Каллаген зі щирою серйозністю.

— Чому?

— Я не збираюся відказати вам «ні», не в цій ситуації, — сказав Каллаген. — І мушу зауважити, що, якби перед вами був молодший священник, він, імовірно, майже відразу сказав би «так», з невеликими сумнівами або й зовсім без усяких.

Він гірко усміхнувся:

— Вони розглядають атрибути церкви радше як символічні, ніж практичні речі — як головний убір і магічне жезло шамана. Такий молодий священник міг би вирішити, що ви навіжений, але якщо невеличке збризкування святою водою полегшить вашу навіженість, то й на здоров’я. Я такого робити не можу. Якби я взявся до вашого розслідування в елегантному костюмі з Гарріс-твіду[248] і не маючи при собі нічого, крім «Сласного екзорциста» Сибіл Лік[249] під пахвою чи ще чогось такого, це лишалося б між вами і мною. Але якщо я вирушу з гостією… тоді я виступаю як представник Святої католицької церкви, готовий виконувати те, що вважається найважливішими духовними обрядами мого чину. Тоді я виступаю як представник Христа на землі.

Тепер він