Читати книгу - "Привид"

сховав гвинтівку за шафу. А потім повернувся і відчинив двері зі словами «Хто ви такий і що вам тут треба?», водночас швидко окинувши поглядом коридор.

Чоловік витріщився на нього.

— Ну й вигляд у тебе, Холе. Увійти можна? — І він показав Харрі свою картку-посвідчення.

— А, Трульс Бернтсен. Ти колись працював у Бельмана, чи не так?

— Я й досі у нього працюю. Він тобі привіт передавав, до речі.

Харрі відступив убік і дав Бернтсену увійти першим.

— А тут затишно, — сказав Бернтсен, озираючись довкола.

— Сідай, — сказав Харрі, показавши на ліжко і сідаючи на стілець біля вікна.

— Жувальну гумку будеш? — спитав Бернтсен, простягаючи Харрі пачку.

— Мене від неї нудить. Чого тобі треба?

— Ти, як завжди, дуже чемний, — вишкірився Бернтсен, скрутив пастилку жувальної гумки, поклав її до шухляди своєї нижньої щелепи і сів.

Мозок Харрі фіксував усе: інтонацію, мову рухів, вираз очей, запах. Цей чоловік виглядав невимушено-розслаблено, але випромінював відчутну загрозу. Кисті рук розслаблені, різких рухів не робить, але очима збирає інформацію, оцінює ситуацію і до чогось готується. Харрі пожалкував, що сховав свою гвинтівку. Менше за все його турбувала відсутність у нього дозвільних документів на неї.

— Річ у тім, що ми знайшли кров на савані Густо у зв’язку з оскверненням могили, яке сталося на цвинтарі Вестре минулої ночі. І ДНК-аналіз засвідчив, що то — твоя кров.

Харрі мовчки спостерігав, як Бернтсен акуратно склав фольгу, в якій була жувальна гумка. Тепер Харрі пригадав його краще. Його прозивали Бівіс, по аналогії з персонажем американського мультиплікаційного серіалу. Він був у Бельмана хлопчиком на побігеньках. Дурний, але кмітливий. І небезпечний. Такий собі провінційний телепень, який спаскудився, працюючи в поліції. Колишній Форест Гамп.

— Я й гадки не маю, про що ти кажеш, — відказав Харрі.

— Хто б сумнівався, — зітхнув Бернтсен. — Може, то помилка в реєстрі? Тоді доведеться відвезти тебе до управління поліції і зробити повторний аналіз крові.

— Я шукаю дівчину, — сказав Харрі. — Ірен Ганссен.

— А вона що — похована на цвинтарі Вестре?

— У всякому разі, вони зникла ще літом. Ірен — прийомна сестра Густо.

— Це для мене щось нове. Однак тобі все одно доведеться поїхати зі мною до…

— Ось вона, посередині, — продовжував Харрі. Він видобув з кишені свого піджака родинне фото Ганссенів і подав його Трульсу Бернтсену. — Мені потрібен час. Небагато. Опісля ти зрозумієш, чому мені довелося всім цим займатися. Обіцяю звітуватися протягом сорока восьми годин.

— Сорок вісім годин, — повільно мовив Бернтсен, пильно придивляючись до фото. — Так називався один класний фільм. Там грали Нольте і отой негр, як його — Мак-Мерфі?

— Едді Мерфі.

— Вірно. Він уже не смішний, той Мерфі, а колись був. Дивно, еге ж? Ти маєш дещо, а потім несподівано втрачаєш. Що ти на це скажеш, Холе?

Харрі поглянув на Трульса Бернтсена. «Не такий він уже й телепень, цей тип», — подумав він. Бернтсен підняв фотографію до світла. Зосереджено примружився.

— Ти впізнаєш її?

— Ні, — відказав Бернтсен і, віддаючи фото, завовтузився. Вочевидь, йому було незручно сидіти на отому шматку матерії, який стирчав з його задньої кишені, тому він швидко переклав його до кишені своєї куртки. — Зараз ми проїдемося до управління поліції, де двадцять чотири години будемо тебе допитувати.

Він говорив легким невимушеним тоном. Надто легким і надто невимушеним. А Харрі вже встиг усе добряче обдумати. Беата поставила ДНК-аналіз крові з нігтів Густо на перше місце, і відділ патології ще не встиг видати кінцевий результат. Звідки ж тоді Бернтсен міг знати результат аналізу крові з савана Густо? Окрім того, була ще одна обставина. Бернтсен не зміг перекласти оту матерію з кишені в кишеню достатньо швидко. То була не в’язана шапочка, то була балаклава. Така, яку використали під час убивства Густо.

І слідом за цією думкою мерщій з’явилася наступна: спалювач.

А чи дійсно поліція прибула на місце події першою? А може, першим був прислужник Дубая?

Харрі подумав про гвинтівку за шафою. Але тікати було вже пізно. В коридорі почулися кроки. Йшли двоє. Один з них був такий великий, що дерев’яні дошки застогнали й заскрипіли. Кроки зупинилися біля дверей. Крізь щілину на підлогу номера 301 впали тіні двох пар ніг, розставлених широко й упевнено. Звісно, він би міг подумати, що то прийшли колеги Бернтсена і що то був справжній арешт. Але Харрі чув, як лементували дошки на підлозі. Він здогадався, що цей гігант і був отою величезною постаттю, що гналася за ним крізь Фрогнер-парк.

— Ходімо, — сказав Бернтсен, підводячись і стаючи поперед Харрі. Нарочито невимушено почухав під курткою груди. — Трохи покатаємося, тільки ми удвох.

— Бачу, ми тут не самі, — сказав Харрі. — Тобі підоспіла підмога.

Він кивнув на тіні під дверима. Там з’явилася ще одна тінь. Пряма довгаста тінь. Трульс прослідкував за його поглядом. І тут Харрі побачив його: непідробне отетеріння на обличчі Трульса Бернтсена. А Трульс Бернтсен погано вмів придурюватися. То були не його люди.

— Відійди від дверей, — прошепотів Харрі.

Трульс кинув жувати гумку і поглянув на нього.

Трульс Бернтсен полюбляв носити свій пістолет «Steyr» в кобурі-оперативці, причепленій так, що пістолет лежав пласко у нього на грудях. Тому його було важко помітити, якщо ти стояв з кимось лицем до лиця. Знаючи, що Харрі Холе був досвідченим детективом, який пройшов курс навчання у ФБР в Чикаго і таке інше, Трульс розумів, що той машинально помітить щось випукле у видних місцях. Трульс не був переконаний, що йому неодмінно знадобиться пістолет, але він вжив запобіжних заходів. Якщо Харрі чинитиме опір, то він виведе його з приміщення, непомітно приставивши пістолет до його спини і начепивши на голову балаклаву, щоби ніхто з потенційних свідків не зміг сказати, кого вони бачили з Гоулом перед тим, як він щез з лиця землі. Свій «сааб» Бернтсен припаркував на боковій вулиці; він навіть вуличний ліхтар розбив, щоби ніхто не побачив його номерів. П’ятдесят тисяч євро. Він мав бути обережним і обачливим, неквапливо класти камінь на камінь. Збудувати собі будинок на схилі пагорба Хоєнхалл з видом на їхній будинок. З видом на неї.

Харрі Холе виглядав меншим за того гіганта, яким він його запам’ятав. І огиднішим. Блідий, огидний, брудний і виснажений. Якийсь покірливий та незосереджений. Що ж, робота буде легшою, аніж він передбачав. Тому коли Харрі прошепотів, щоби він відійшов від дверей, першою реакцією Трульса Бернтсена стало роздратування. Що це за коники здумав він викидати тепер, коли все складалося як