Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

написаними у цей же період, а тема красномовства перегукується з діалогом «Горгій».

«Федр» містить опис розмови двох осіб — Сократа й Федра, ім’ям якого названо діалог. Крім цього діалогу, Федра зображено у творі «Бенкет», де він виголошує похвалу Еротові, богові кохання. Платон характеризує Федра як людину молоду (приблизно 20 років), допитливу, жадібну до знань, яка любить учені дискусії, захоплено вивчає красномовство, з пієтетом ставиться до тогочасних риторів і софістів.

Якщо йдеться про композицію діалогу, то в ньому можна досить чітко вирізнити такі складові частини: І — Вступ (227 А — 230 Е), II — Промова Лісія (231 А — 234 Е), III — Перша про­мова Сократа (237 А — 241 D), IV — Друга промова Сократа (244 А — 257 В), V — Теорія красномовства на основі вчення про душу (257 С — 279)[3].

У «Федрі» живо змальовано обстановку, в якій відбувається розмова Сократа й Федра. Вони вибралися на заміську прогулянку, щоб прочитати промову знаменитого афінського ритора Лісія на любовну тему. Знайшовши затишне місце на березі річки Іліса, що неподалік Афін, Сократ і Федр беруться до читання промови.

Окрасою діалогу є чудовий опис місця, де відбувається дія. У ньому Платон виявив тонке відчуття краси природи, в той час як Сократ не вразливий на неї, бо, як сам заявляє («Федр», 230 D), не природа його вчить, а лише люди, їх мислення й почуття.

Федр читає промову Лісія (231 А — 234 Е), в якій доводиться, що закоханий не повинен виявляти більшу прихильність тому, хто його любить, ніж тому, хто не любить. Оскільки Сократ і Федр розходяться в оцінці промови (Федр захоплено висловлюється про неї, а Сократ — критично), це дає привід по­ставити питання ширше: у чому полягає суть і призначення красномовства взагалі. Платон не міг оминути цього питання, бо в той час у Греції, а в Афінах зокрема, красномовство переживало період бурхливого розвою: з’явились видатні ритори й теоретики красномовства, а також учителі, які за високу платню вчили основ риторського мистецтва. Виникає нова наука — риторика, тобто теорія красномовства. В умовах демократичної державності красномовство стало важливим засобом впливу на політичне життя й здобуття популярності серед широких мас. В Афінах намітились три основні види ораторської прози. Це — красномовство політичне, судове і «епідиктичне» (врочисте, парадне). Саме до цього останнього виду й належить прочитана Федром промова Лісія. Уславився в цьому жанрі й по суті був його засновником софіст Горгій з Леонтін на Сицилії. Так, його «Олена» являла собою «жарт»— промову на захист парадоксальної тези: в ній доводилось, що Олена, яка втекла від чоловіка з троянським царевичем Парісом, не заслуговує осуду. Жанр софістичного «жарту» подибується в учнів Горгія («Похвала миші», «Похвала смерті»).

Звичайно, неглибока промова Лісія не могла сподобатися Сократові, який вимагав від красномовства високого ідейного й філософського змісту та виробив свою власну концепцію риторського мистецтва. У ході суперечки Федр намовляє Сократа виголосити промову про любов, як вона того заслуговує. І Сократ виголошує дві різні за своїм змістом промови. До речі, вправи у написанні на ту саму тему двох промов протилежного змісту з викладенням аргументів «за» і «проти» були модними в риторичних школах того часу. В промовах Сократа обґрунтовується розрізнення двох видів любові — благородної і неблагородної, що узгоджується з поглядами Платона, висловленими в інших творах, таких як «Лісіс», «Бенкет», «Евтидем», «Алківіад І».

У першій промові (237 А — 241 D), присвяченій низькій любові, Сократ після звертання до Муз доводить, що раніше, ніж вести мову про любов, слід дати її визначення (237 A — D). Любов ним визначається як прагнення до краси, як нерозумна пристрасть, яка бере гору над розсудливістю. Вроджена пристрасть до насолоди, рабом якої стає людина, зветься нестриманістю, а свідоме прагнення до добра — поміркованістю (237 D — 238 В). Далі обстоюється твердження, що, хто засліплено любить, той насправді не піклується щиро про свого улюбленця (238 В — 241 D).

Після виголошення цієї промови, в якій Сократ змалював низький рід любові, яка прагне тільки до вдоволення фізичного потягу, його віщий внутрішній голос не дозволяє йому відходити, поки не очистить себе й не умилостивить Ерота. Він визнає, що згрішив щодо цього бога й повинен виголосити так звану палінодію, тобто покаянну промову. З цією метою Сократ виголошує другу промову (244 А — 257 В), в якій доводить протилежне: слід давати перевагу тому, хто любить, перед тим, хто не любить. Любов, за словами Сократа, є нестямою, а вона не завжди є злом, бо може приносити велике добро. Характеризуються різні види благородної нестями як божественного дару, одним з яких є любовна нестяма, подарована людям як велике щастя. Оскільки нестяма є душевним явищем, то закономірно виникає потреба точно визначити поняття душі. Душа визначається як щось саморушне і безсмертне (245 С — 246 А). Для того щоб з’ясувати суть душі, Платон вдається до образного опису — міфу про колісниці душ. Із справжнім натхненням Плат­он малює містичну картину, як до небесних висот мчать колісниці богів на чолі з Зевсом, а за ними колісниці безсмертних душ. Людська душа зображена у вигляді керованої візником колісниці, запряженої парою коней: одним — розумним і добрим, а другим — нерозумним і поганим (246 В). Цей образ має символізувати троїстість людської душі — її три складові частини: а) розумну — візник; б) вольову (розумний кінь); в) пристрасну (нерозумний кінь). Колісниці богів рухаються по небесному хребті плавно, безперешкодно, зате колісниці людей, тобто їхні душі, які мають одного коня доброго, а другого норовистого, часто стають важкими, падають із неба на Землю, й тоді душі вселяються в тіла смертних людей (246 С — 247 В). Душі богів рухаються разом із небом, і їхній візник споглядає те, що вище неба, тобто істинне буття, вічне, незмінне й прекрасне — світ ідей (247 С — Е). Людським же душам насилу вдається зазирнути на мить у позанебесну країну ідей. Залежно від того, в якій мірі вони споглядали ідеї, після падіння на Землю вони утворюють ієрархію від наймудріших і благородних до найнікчемніших і відданих чуттєвому життю. Ця інтелектуально-моральна ієрархія є одночасно суспільною ієрархією, до складу якої входить дев’ять категорій людей за їх заняттям і моральною вартістю (248 D — Е). Їх наведено в такій послідовності: філософи, справедливі царі, державні діячі, гімнасти і лікарі, жерці і віщуни, поети і художники, ремісники і хлібороби, софісти і демагоги, тирани. Хто у своїй ділянці виконував обов’язки сумлінно й чесно, тому після смерті дістається краща доля, тобто при наступному втіленні він піднімається вище, однак жодна душа не вертається до небесних висот раніше, ніж через 10 000 років. Виняток становлять лише філософи, бо вони вже після трьох перевтілень дістають нові крила, вертаються