Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

І з цими думками вони постукали у двері професорського кабінету.

— Що ж, заходьте, — запросив їх Професор, вказавши на стільці, і приготувався слухати. Він слухав, склавши разом пучки, і жодного разу не перервав їхньої розповіді. Потім помовчав, прокашлявся і мовив таке, чого вони аж ніяк не очікували почути з професорських вуст:

— З чого ви вирішили, — поцікавився він, — нібито розповідь вашої сестри — це вигадки?

— Так, але ж… — почала була Сьюзан та враз осіклася. З Професорового обличчя було помітно, що його цікавість цілковито серйозна і йому не до жартів. Сьюзан швиденько зібралася з думками. — …але ж Едмунд стверджує, що то була гра: хто краще вигадає, щоб йому повірили.

— Ось воно що… Саме це й заслуговує найприскіпливішої уваги, — зазначив Професор. — Вибачте мені, але кого ви вважаєте чеснішим: сестру чи брата?

— Отож-бо й воно! — обізвався Пітер. — Досі я, не вагаючись, сказав би, що Люсі.

— А ти як гадаєш, моя люба? — звернувся Професор до Сьюзан.

— А я, — не вагаючись, відповіла Сьюзан, — я вважаю так само. Але погодьтесь: цей ліс у шафі, а в лісі — фавн… Щось не дуже схоже на правду…

— Так далеко мої знання не сягають, — визнав Професор. — Але якщо чесну людину звинувачують у брехні — це вкрай серйозно, це дуже серйозне звинувачення.

— Нас не стільки непокоїть те, що вона каже неправду, скільки те, що вона дійсно каже правду, — розтлумачила Сьюзан.

— Ви мали на увазі, що вона — несповна розуму? — не знітився Професор. — З’ясувати це щонайпростіше: достатньо пильно придивитися до неї та побалакати про щось стороннє.

— Отже… — запнулася Сьюзан. Вона й уявити не могла, щоб доросла людина розмірковувала таким чином, і дещо розгубилася.

— Логіка! — тим часом продовжував Професор, звертаючись більш до себе, аніж до слухачів. — Чого їх тільки навчають у сучасних школах? Існує три ймовірності: або ваша сестра — брехуха, або вона божевільна, або вона каже правду. Розгляньмо їх по черзі: ви впевнені, що вона не бреше і вочевидь вона не божевільна. Тож залишається одне: до появи інших свідчень визнати, що вустами вашої сестри говорить істина.

Сьюзі кинула на нього допитливий погляд — судячи з виразу обличчя, кепкувати з них Професор нібито не збирався.

— Але як таке може бути? — здивувався Пітер.

— Може бути «що»? — у свою чергу не зрозумів Професор.

— З одного боку, — почав розмірковувати вголос Пітер, — якщо все, що бачила Люсі, насправді існує, чому ж тоді не бачать того інші, коли потрапляють у шафу? Ми ж разом усе там роздивились і нічогісінько не знайшли — це визнала навіть сама Люсі.

— І що з того випливає? — скинув брови Професор.

— Та як же, сер? Якщо якісь речі існують, то вони існують у певному місці в певний час, незалежно від нашого бажання…

— Та невже? — закинув Професор.

Цього разу Пітер не знайшовся, що відповісти. Натомість сказала Сьюзан:

— Але ж Люсі просто не мала часу зникнути кудись надовго, навіть якби і було куди. Вона вибігла з кімнати якусь хвилинку по тому за нами. А з її слів вона була відсутня принаймні годину, та ще й не одну.

— Саме це й доводить вірогідність історії, — кивнув Професор. — Якщо у цьому домі — а треба визнати, що цей дім — незвичайний, де я й сам знаю далеко не все, — дійсно є хід до іншого світу, тобто якщо припустити, що ваша сестра повернулася саме звідти, то мене не здивує, що час там плине якось інакше, ніж у нас, отож, скільки б вона там не була, до нашого часу це жодного стосунку не має. З іншого боку, мені щось не віриться, щоб дівчинка у її віці отак узяла та самотужки вигадала таку своєчасну дрібничку. Якби вона дійсно мала на меті ввести вас в оману, то напевне подбала б і про те, аби надати своїй історії більшої правдивості. А для того тільки й треба було — якомога довше просидіти в шафі, перш ніж вийти до вас розповідати казки.

— Невже ви справді гадаєте, Професоре, ніби десь тут, просто так, за рогом, приховані інші світі? — ніяк не міг заспокоїтися Пітер.

— У будь-якому разі це не суперечить вірогідному, — відповів Професор, знімаючи з носа окуляри та протираючи скло. — Чого їх навчають у тій школі? — знову пробуркотів він.

— То що ж нам робити? — відчуваючи, що розмова перетікає у якесь нове русло, відгукнулася Сьюзан.

— Люба моя юна леді, — пишномовно звернувся до неї Професор, скинувши виразним поглядом обох дітлахів, — а чи не спадала вам часом на думку ідея, яку поки що ніхто не запропонував, яка може здатися навіть неочікуваною, але яка, однак, заслуговує на те, щоб її випробували?

— Що ж це за ідея? — підхопилася Сьюзан.

— Кожному займатися своїм ділом, — наголосив Професор.

Так і вирішили.

Для Люсі це обернулося на краще. Пітер прослідкував за тим, аби Едмунд не прискіпувався до сестри. А про шафу ніхто й не згадував, ніби її й не було. Припинилися не тільки балачки, не чути було навіть натяків на горезвісну шафу. Тож здавалося, що про подальші пригоди годі було і мріяти. Та склалося інакше.

Професорський будинок (де, за його словами, він і сам знав далеко не все), як з’ясувалося, був старезним і відомим на всю Англію, отож приваблював усіх небайдужих до давнини, які приїжджали з усіх куточків країни, аби на власні очі подивитися на славнозвісну старовину. Нічого дивного в тому не було, бо такі будівлі, як ця, не тільки згадуються в різноманітних путівниках, а ще й часто-густо слугують місцем, де відбуваються події в таких неймовірних історіях, порівняно з якими ця історія, яку я розповідаю вам, здасться просто-таки дитячою казкою. Так от, щоразу, як на подвір’ї збирався натовп витріщак, які будь-що бажали потрапити всередину, Професор нікому і ніколи не відмовляв, і тоді тут як тут з’являлася місіс Макріді, економка, яка залюбки водила їх по будинку, розповідаючи чи то про рицарські обладунки, чи то про старі книжки в бібліотеці — словом, про все, що знала. При цьому місіс Макріді, яка і в кращі часи не дуже полюбляла дітей, на дух не переносила, коли ті вешталися під ногами під час екскурсії, відволікаючи і її саму, і її слухачів від стародавніх цікавинок. Ось чому першого ж дня ще зранку вона суворо попередила Сьюзан та Пітера (серед багатьох інших речей), аби ті «навіть і не думали навернутися їй на очі, коли