Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Справді, радянські військові сили в Харкові виконували лише накази В. Антонова-Овсієнка. І хоча останній у мемуарах стверджував, що мав «дружні відносини» з ЦВК Рад України, насправді він ставився до харківського уряду з неприхованим презирством. У доповідях до Раднаркому В. Антонов-Овсієнко давав зневажливі, нищівні характеристики ЦВК, нарікаючи на «політичну імпотентність» цього органу, де «все мертве за нестачею сил». На його думку, «український радянський уряд» майже не користувався авторитетом серед місцевих революційних організацій і мав мізерний вплив на політичне життя країни.
Однак у суспільстві зростало розчарування через неспроможність уряду УНР задовольнити заразом усі прагнення народу. Під впливом цього настрою чимало вояків-українців відмовлялися битися з більшовиками. Співробітник Генштабу збройних сил УНР згадував: «Стало помічатися нове явище в столиці, коли козаки байдуже розгулювали вулицями і на їхніх обличчях неначе було написано: „Побачимо, що з усього цього вийде“». Інший мемуарист так описував становище в Сердюцькому полку ім. Богуна, який вважали однією з найбільш надійних українських частин: «Поміщення брудні, занять ніяких за патрульною службою, дисципліна розхитана. Солдати, всі георгіївські кавалери, або збирались в групи і щось обговорювали, або лежали на ліжках». Полки ім. Т. Шевченка та П. Сагайдачного, а також запасний понтонний курінь відкрито підтримували радянську владу. Рада солдатських депутатів київської залоги ухвалила резолюцію про необхідність припинення братовбивчого кровопролиття, а військові частини відправляли на протибільшовицький фронт своїх представників для «з’ясування становища». На захист Полтавщини й Чернігівщини від більшовицького вторгнення вдалося вивести лише нечисленні сили зі складу 1-ї й 2-ї Сердюцьких дивізій.
Уряд УНР припустився грубих прорахунків під час організації оборони країни. Замість С. Петлюри військовим секретарем УНР наприкінці грудня став М. Порш — революційний теоретик і один із лідерів української соціал-демократії. Новий керівник військового відомства погано розумівся на військових справах, а його втручання в роботу підлеглих провокувало постійні конфлікти. Командувачем війська, які вели боротьбу з більшовиками, було призначено начальника 1-ї Сердюцької дивізії Ю. Капкана, який не мав належного досвіду й авторитету серед військовиків. Через незгоду з урядовою політикою в галузі військового будівництва генерал П. Скоропадський на початку січня 1918 р. подав у відставку з посади командира 1-го Українського корпусу й командувача оборони Правобережної України.
Через брак військових сил В. Антонов-Овсієнко на початку січня 1918 р. був змушений зосередитися на боротьбі з А. Каледіним, хоча вважав за доцільне за першої ж нагоди розгорнути операції й проти уряду УНР. На той час впоратися з Центральною Радою було наказано військам Південно-Західного фронту. Однак «збільшовичені» фронтовики не квапилися переходити в наступ. В Особливій армії більшовики й українські організації дотримувалися взаємного нейтралітету, 2-га Фінляндська дивізія не поспішала займати штаб 11-ї армії в Старокостянтинові, хоча їй протистояло лише кількасот вояків, які оголосили нейтралітет. 2-й Гвардійський корпус тупцював під Жмеринкою, не бажаючи встрявати в бій зі значно меншими силами 2-ї Української дивізії. Вояки ігнорували більшовицькі заклики до походу на Дон і замість битися з військами Центральної Ради воліли домовитися з ними про безперешкодний пропуск додому. «Ми губимося», — кинув комісар 7-ї армії І. Васянін на одному із засідань армійського ВРК. Не знаючи про причини затримки, В. Антонов-Овсієнко скаржився до Раднаркому, що 2-й Гвардійський корпус застряг у Жмеринці.
Лише 9 січня стався інцидент, який порушив хистку рівновагу на Правобережжі. На станції Сарни українські вояки арештували голову Центрального комітету дієвої російської армії та флоту, комісара при Ставці А. Боярського, а також його заступника й члена ВРК Особливої армії Н. Єфімова, які їхали на фронтовий з’їзд до Рівного. Армійські більшовики негайно вдалися до відплатних дій. У ніч на 10 січня за наказом голови ВРК Особливої армії Ю. Гузарського було арештовано членів армійської та залогової рад. А 12—14 січня в Рівному відбувся надзвичайний військовий з’їзд Південно-Західного фронту, який відновив фронтовий ВРК.
Однак на цей час для багатьох прихильників радянської влади стало очевидним, що Ставка не здатна використати стихійний рух фронтових частин у запілля для організації планомірного наступу проти Центральної Ради. «Згідно з донесенням мені тов. Тер-Арутіньянца — великі надії, які я покладав на Південно-Західний фронт, не виправдалися... — згадував В. Антонов-Овсієнко. — Розраховувати на натиск на Київ із боку частин Південно-Західного фронту, отже, не доводилося. Усе, що можна було зробити з цього боку — це відтягувати на захід увагу Центральної Ради. Головний удар Ставка мала завдати Центральній Раді від Гомеля на Бахмач».
Завершивши реорганізацію своїх сил, Р. Берзін знову готувався відновити натиск на Бахмач із гомельського напрямку. Його переформований загін складався тепер із відділу матросів-балтійців, 151-го П’ятигорського полку, кулеметної команди 60-го Сибірського стрілецького полку й чотирьох гарматних батарей. На початку січня ці сили зайняли Терехівку, Хоробичі, Сновськ. Лише наближення різдвяних свят змусило Р. Берзіна відкласти на кілька днів наступ на Бахмач. За цей час у його розпорядження надійшов 436-й Новоладозький полк та бронепоїзд ім. Леніна.
Загроза нового більшовицького наступу на Чернігівщині занепокоїла начальника залоги Бахмача, який благав українське командування надіслати підкріплення. Але більшість вояків київської залоги не бажала залишати столицю. На допомогу нечисленним оборонцям Бахмача вирушила лише 1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького. Охоплені патріотичним піднесенням юнаки добровільно стали на захист Батьківщини. Уранці 8 січня бойовий курінь 1-ї Української військової школи під командуванням сотника А. Гончаренка (300 юнаків при 18 кулеметах) прибув до Бахмача.
Стривожений появою під Бахмачем української юнацької школи, Р. Берзін звелів начальникові
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років», після закриття браузера.