Читати книгу - "Нейромант"

номер 92 не було нічого, крім звичайного кишенькового комп’ютера «Хітачі» й невеликої піноплас­тової морозилки. У морозилці лежали залишки трьох десятикілограмових брил сухого льоду, акуратно загорнених у папір, аби не випарувалися, й алюмінієва лабораторна колба. Кейс присів навпочіпки на мнемолоновий мат, що правив за ліжко й підлогу, витяг із кишені Сінів пістолет і поклав його на морозилку. Тоді зняв куртку. У капсулі був термінал, вмонтований просто у випуклу стіну навпроти таблички з правилами перебування в готелі, переліченими сімома мовами. Кейс узяв рожевий телефон і набрав гонконзький номер. Вичекав п’ять гудків і поклав слухавку. Покупець, що мав намір придбати три мегабайти оперативки з його «Хітачі», не відповідав на дзвінки.

Кейс набрав номер у Сіндзюку.

Жіночий голос на тому кінці щось відповів японською.

– Змія можна?

– Радий чути тебе, – привітався Змій. – Саме чекав на новини.

– Товар у мене, – сказав Кейс, глянувши на морозилку.

– Чудово. У нас тут перебої з готівкою. Можна заплатити пізніше?

– Чувак, мені ці гроші дуже потрібні…

Змій поклав слухавку.

– От падло, – промовив Кейс, почувши короткі гудки. Знов подивився на дешевий пістолет. – Непруха, – сказав собі. – Сьогодні сама непруха.

Кейс увійшов до «Чату» за годину до світанку. Руки він тримав у кишенях куртки: в одній пістолет, у другій – алюмінієва колба з морозилки.

Рац сидів за дальнім столиком і пив мінералку «Аполл онаріс» із пивного кухля, якось прилаштувавши всі сто двадцять кіло своєї глевкої плоті на хиткому стільці. Юний бразилець на ім’я Курт стояв за стійкою й обслуговував кількох переважно тихих п’яниць. Протез щоразу дзижчав, коли Рац підносив кухоль до рота. Його виголений череп блищав від поту.

– Кепський у тебе вигляд, гер артист, – промовив він, блиснувши руїнами зубів.

– Та нормальний, – відповів Кейс і вишкірився. – Суперовий!

Він розвалився на стільці навпроти Раца, не виймаючи рук із кишень.

– І тому ти тиняєшся туди-сюди в саперському обладунку з бухла й швидких. Береже він тебе від бридкіших переживань, певно?

– Годі вже діагнозів, Раце. Вейджа бачив?

– Береже від страху і відчуття самотності, – вів далі бармен. – Ти б до страху прислухався. Може, він тобі друг.

– А ти про бійку в ігровому павільйоні не чув? Постраждав хтось?

– Охоронця порізали, і то добряче. Кажуть, дівка якась психована.

– Мені б із Вейджем поговорити. Я…

– Он як. – Раців рот розтягнувся в одну непривітну лінію. Він дивився повз Кейса на вхідні двері. – Гадаю, зараз ти матимеш таку нагоду.

На якусь мить Кейсові пригадалися ті сюрикени у вітрині. Голова гула від швидких. Пістолет у кишені був слизький від поту.

– Гер Вейдж. – Рац поволі підвів свій рожевий протез, наче чекав, що його потиснуть. – Така приємна несподіванка. Нечасто ви шануєте нас своєю присутністю.

Кейс обернувся й побачив лице Вейджа просто перед собою. Засмагле й геть пересічне, воно нагадувало маску. Ніконівські очні транспланти, вирощені в біолабораторії, світилися морською бірюзою. На Вейджеві був шовковий костюм кольору воронованої сталі, на обох руках – прості платинові браслети. Його супроводжував ескорт – двоє бойовиків із нарощеними м’язами на руках і плечах, однакові, ніби близнюки.

– Здоров, Кейсе.

– Панове, – устряв Рац, піднімаючи клешнею зі столу пере­повнену попільничку, – мені тут проблем не треба.

То була важка небитка попільничка з рекламою пива «Дзіньтао». Рац легко роздушив її протезом. Недопалки, попіл і зелені пластикові друзки посипалися на стіл.

– Вам ясно?

– Золотко, – озвався один із Вейджевих хлопців, – хочеш ту свою штуку на мені перевірити?

– Можеш цілити не по ногах, Курте, – розслаблено сказав помічникові Рац. Кейс глянув на барну стійку й побачив за нею бразильця зі смітендвессонівською поліцейською рушницею для розгону демонстрацій. Дуло її дивилося просто на трійцю гостей. Ствол із надтонкого сплаву, обмотаний кілометром скловолокна, завтовшки з добрячий кулак. У рамці магазина було видно п’ять оранжевих дозвукових набоїв із гумовим шротом.

-Технічно це травмат, – пояснив Рац.

– Чуєш, Раце, – сказав йому Кейс, – я твій боржник.

Бармен знизав плечима.

– Та де боржник. А оці, – він глянув на Вейджа з ескортом, – хай двічі подумають. У «Чатцубо» ніхто нікого не вбиватиме.

Вейдж кашлянув.

– А хто кого зібрався вбивати? У нас ділова зустріч. Ми ж із Кейсом партнери.

Кейс витягнув із кишені свою репліку «Вальтера» й націлив Вейджеві в пах.

– Чув, ти мене порішити хочеш.

Рац стиснув рожевою клешнею ствол пістолета, і Кейс безвольно опустив руку.

– Слухай, Кейсе, ти б пояснив, що за мутки срані. Ти вгашений, чи що? Хто тобі у вуха насцяв, що я тебе вбити хочу?

Вейдж звернувся до помічника:

– Повертайтеся обоє в «Намбан». Ждіть мене.

Кейс провів їх поглядом до виходу з бару, де тепер було геть порожньо, коли не рахувати Курта й п’яного матроса в хакі, що згорнувся калачиком на підлозі коло барного стільця. Ствол «Сміт-енд-Вессона» також провів бойовиків до виходу, а тоді знов націлився на Вейджа. Магазин випав із Кейсового пістолета на стіл із гучним стукотом. Рац, тримаючи «Вальтер» у клешні, видобув із набійника останній набій.

– Хто сказав тобі, що я збираюся тебе вбити? – перепитав Вейдж.

Лінда.

– Хто це тобі сказав, чувак? Тебе хтось підставити хоче?

Матрос застогнав і вибухово проблювався.

– Прибери його звідси, – кинув Рац Куртові. Той сидів на краю стійки й саме підкурював сигарету, тримаючи «Сміт-енд– Вессон» на колінах.

Кейс відчув, як ніч тупо б’є його в потилицю, наче мішок із вологим піском, і відлунює межи очей десь усередині черепа. Він витягнув із кишені колбу й віддав Вейджеві.

– Усе, що маю. Витяжка з гіпофіза. Якщо швидко збагриш, матимеш п’ять сотень. Ще була планка оперативки, але вона десь ділася.

– Ти окей, Кейсе? – Колба зникла у внутрішній кишені воронованого піджака. – Ну, тобто гаразд, тепер ми квити, але виглядаєш ти паскудно. Як гівно розкатане. Пішов би десь поспав.

– Ага. – Він підвівся й відчув, як бар захитався. – А ще я мав п’ятдесятку, але віддав декому.

Він гигикнув, забрав зі стола магазин від «Вальтера» й один набій, кинув їх в одну кишеню, а пістолет – у другу.

– Маю зайти до Сіна, забрати заставу.

– Іди додому, – сказав Рац і посунувся на стільці