Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

з Диводаном. Мав приємне засмагле обличчя. Його міцні руки судомно стискали списа, з бронзового наконечника якого капала на вбитого кров. Холола під срібним павутинням дощу…

Диводанові стало моторошно: вперше від його рук загинули люди. В дичину стріляв часто, подумки цілився і в людей. Коли хизувався перед хлопцями, метав стріли із зав’язаними очима… Але свійську тварину й ту шкода буває…

Та вони ж самі винні: напали вп’ятьох, з переможними радісними вигуками переслідували одного! А цей степовик, не вагаючись, став на бік слабшого.

— Ти хто? — Диводан сховав стрілу, закинув за спину лук.

— Гайнелій, — не одразу відповів хлопець і повільно опустив спис.

— А на цих чого напав?

— Я за ними давно полюю.

Диводан несподівано розсміявся:

— Сам?! — він дрижав від холоду й вогкості, сміх звучав уривчасто та непривітно.

Гайнелій зиркнув спідлоба, вороже, з викликом, ніби кажучи: «А тобі що до того?»

Ще до того, як з уст злетіли перші слова, обоє зрозуміли, хто є хто. Говірки в орачів і степовиків схожі, але вимова — різна. Диводан точно знав, що на сагайдак Гайнелій скаже — тула, на шию — вия, а білку вервицею назве. Це не біда. Прикро те, що народи-сусіди — ворогують між собою.

— Ти мені життя врятував, — Диводан звично закріпив за плечима лук, рішуче підійшов до Гайнелія. — Я цього не забуду, — намагався говорити піднесено, а про себе безрадісно зауважив, що орачі чомусь завжди були данниками степовиків, ось і він сьогодні живим залишився завдяки Гайнелієвій ласці.

Проте його рятівник, сидячи верхи, не спішив розставатися зі списом. Підозріло оглядав Диводана:

— Як ти тут опинився? Орачі далеко… А ти сам…

— Не вжився зі своїми, — щиро зізнався Диводан. — Захотілося простору, свободи…

— Сам пішов чи вигнали?

Диводан образився:

— Сам.

— Орачі так не поводяться.

— Звідки знаєш наші звичаї? Ти ж із нами не жив?

Гайнелій лише стенув плечима, ще раз оглянув доскіпливо молодого орача, відтак приторочив свій спис до сідла. Диводан зовсім осмілів:

— То за що тебе вигнали?

Гайнелій гордо звів голову, але нічого не відповів.

— А чи варто нам сваритися? — Диводан підійшов ближче, погладив шию Гайнелієвого коня. — Ти мандруєш одинаком, і я. Згинемо поодинці — і квит. А удвох веселіше. Ти мене врятував сьогодні, може, і я колись зможу тобі віддячити. Заприсягаюсь: лиха не заподію. Шкода, що Сонце за хмарами, і я не можу скласти йому присягу.

Степовик пружно зіскочив на землю, мовчки оглянув мокре обличчя Диводана, усіяне ластовинням, і його лице проясніло. Він не міг з упевненістю сказати, що переконало — слова чи бірюзовий дитячий погляд.

— Гляди не підведи, ти поклявся, — голос Гайнелій мав дужий, густий, і слова його звучали переконливо.

— Не підведу! — Диводан зрадів, переможно змахнув перед собою кулаком. — Розведімо багаття. Зранку голодний, дрижаки ловлю. Але спершу позбираймо стріли. Негоже, щоб добро пропадало.

Нахилився до вбитого:

— Глянь, який меч!

— Спершу б годилося зловити коней… — мовив Гайнелій, і Диводан підтримав його:

— Це діло! Коні в них справні, від таких неможливо втекти. Коли впіймаємо, розповім, як я свого втратив.

Ловити наполоханих тварин за суцільною завісою дощу було нелегко. Тішило те, що дощовиця мала ущухнути: цієї пори зливи кількаденними не бувають.

10

Наближався вечір.

Хлопці розкошували вдвох у шкіряному наметику, який знайшли в сумці одного з убитих. Отаборилися затишно, мов у хаті.

Серед несподіваної здобичі виявили й харчі. Коли Диводан розкрив сідельну сумку й удихнув аромат хліба та овечої бринзи, рот одразу наповнився слиною. Хлопці відрізали по скибці — хліб був трохи черствуватий, але смачний, — а решту, а також бринзу і копчені шматочки м’яса залишили на чорний день.

Звиклий до мандрівного життя Гайнелій хутенько розпалив багаття. В очереті вполювали кількох дрібних качок, попатрали, зварили в невеликому похідному казані.

Диводан помітив, що його веселість та балакучість дивують спокійного неговіркого степовика, але самому орачеві відлюдкувата вдача Гайнелія дуже подобалась: «Мовчить — і добре, мені вільніше теревенити». Він не помітив, як розповів незнайомцеві майже все про себе. Хотів навіть на сопілці заграти, але та залишилась у притороченій до сідла сумці, яку вранці поцупили розбійники.

— І куди ж ти тепер? — запитав у нього Гайнелій, одягнутий у затісний шкіряний одяг. У нього було приємне обличчя, мужнє й відкрите. І лоб зовсім без зморшок, яких доволі мають навіть молоді кочовики.

— Сам не знаю. Хотів було до бродників пристати, — запримітивши осуд в очах співрозмовника, обурився: — Степ широкий, та самотужки не вижити: будь-хто сильніший вважатиме тебе своєю здобиччю. А ти сам хоч знаєш, куди мандруєш?

— Аякже.

— Тоді чого мовчиш? Не крийся!

— Шукаю чаклунку.

— Ти з глузду з’їхав?

— Ні.

— Хто ж це з власної волі до чаклунів ходить?

— Твоя тітка колись пішла.

— І не повернулася! — Диводан прикусив губу, сердячись на себе: ніхто ж за язик не тягнув, а він усе вибовкав! — Ти теж у них за прислужника хочеш бути?

— Ні.

— Тоді навіщо вони тобі?

— Хочу піти війною на Стратомира.

— Сам?

— Зберу людей.

— Хто ж тебе підтримає? Проти сильного ватажка? Не роби з себе посміховисько!

— Якщо чаклунка допоможе, люди підуть за мною.

— А якій їй зиск тобі допомагати?

Гайнелій тільки плечима зітнув.

— Немає іншої ради. Уся надія на неї… — з розумінням мовив Диводан. — А як же ти її знайти хочеш?

— Тут недалеко замок.

— І що ти їй скажеш? Ще не придумав? Га? А чого ти на Стратомира такий злий? Він же степовик, як і ти.

— Стратомир забрав мою наречену… Талку… Для свого сина… Силою забрав. А наші не дали мені боронити, злякалися.

Гайнелій не зронив більше жодного слова, але очі та вираз обличчя передали всю трагічність того дня: жіночий плач, безпорадні благання, несамовиту злість і навік укарбовані в душу прокльони.

— От сволота! — обурився Диводан й мотнув кучерями, рудими, як багаття осені. — А вона, Талка твоя, красива? — запитав задля годиться, а сам уявив стрункий стан та пшеничну косу Зориці. — Не хочеш — не кажи, я розумію тебе. Якщо не перечитимеш, — орач поривчасто шарпнувся до Гайнелія, — я допомагатиму тобі. Згода? Однак я кочую, як те перекотиполе, без мети, — він простягнув руку.

Гайнелій сторопів: не чекав такого, між орачами та степовиками ніколи не було злагоди. Пробурмотав собі щось під ніс, ніби й хотів важливе сказати, але так і не наважився, мовчки потис Диводанову руку. А в того весело спалахнули очі:

— Ну й таланистий ти, злодіяко! І