Читати книгу - "Іван Мазепа"

до Москви Мазепа розширював коло знайомств, що в подальшому зіграло йому на руку не раз.

Узимку 1680 року він знову їде за дорученням гетьмана до Москви із завданням домогтись поширення влади останнього на Слобожанщину, куди прямувало українське населення, зігнане з правого берега, та Москва категорично відмовила в цій справі.

27 квітня 1682 року помер цар Федір Олексійович. Наслідком цього став початок стрілецьких бунтів, в ході яких були закатовані Ларіон Іванов, Григорій Ромодановський та низка інших ключових постатей «старої Московії», що їх особисто знав Мазепа. Московське царство на деякий час поринуло в політичний хаос.

Слабкість центральної влади Самойлович сприйняв як можливість посилити свою владу, домігшись призначення свого зятя Федіра Шереметьєва київським воєводою. Далі Самойлович припустився значної, як на політика такого рангу, помилки. Він втратив почуття міри, маючи значні статки, перестав зважати на настрої старшини та суспільства, поводився мало не як повноправний правитель Гетьманщини. Яскравим прикладом стала золота карета, куплена у Гданську, в якій його діти роз’їжджали Україною. Така поведінка згодом дорого йому обійшлася…

Відчувши нестабільність у Московській державі, активізувались і поляки. Ян ІІІ Собєський з надією відірвати Лівобережжя від Московщини й повернути Речі Посполитій посилає до Гетьманщини В. Іскрицького, який мав провести переговори щодо повернення лівобережного козацтва на польський бік. Характерно, що в списку осіб, з якими мав провести зустрічі Іскрицький, згадується і Мазепа. У спільній розмові вони згадували молодість, коли Іван ще служив польській короні. Іскрицький намагався навернути його на думку, що краще повернутись до старих дідичних вольностей, за котрих він народився та жив, ніж бути під московською, чужою владою.

Можливо, такі аргументи здаватимуться на перший погляд дивними, та на той час вони мали сенс. Справа в тому, що неприйняття московського світу було широко розповсюджене в Гетьманщині. Парадоксально, але навіть католик-лях був ментально набагато ближчим до козац­тва та українського поспільства, ніж одновірний московит. Фактично ще з часів Хмельниччини, коли постало питання про союзництво з Московським царством, чи не єдиною спільною точкою опори сторін було православ’я, і то українське духовенство дуже довго опиралося перепідпорядкуванню Московському патріархату. Якщо поглянути на документи тих часів, можна дійти цікавого, хоч і трохи скандального, як на теперішній час, висновку: правобережне духовенство, залишене сам на сам з католицизмом, було змушене прийняти унію (наприклад, Львівська єпархія), а лівобережне через сильний опір із часом було зломлене та підпорядкувалось Московському патріархату. Тому апеляція до повернення в стару ментальну «орбіту» мала своє підґрунтя. Та надії польського короля виявились марними. Мазепа знав, що таке вірність, і вірою й правдою служив Самойловичу. До того ж у нього не було причин змінювати протекцію.

Поїздки до Москви не завжди були безпечними. Так, наприклад, 19 березня 1683 року під час чергової поїздки на Мазепу було здійснено напад. У документі, який свого часу знайшов історик Ю. Мицик, читаємо: «У цих днях Івана Мазепу, осавула війська гетьмана запорозького сіверського, котрий приїздили з дарунками до царів їх милостей, приносячи гетьманську дочку з зятем Шереметом (Шереметьєвим — авт.), а сина визволяючи з закладу, коли він їхав уночі з учти від одного боярина, слуги князя Троякурова, кілька разів рубнули в голову і в руку. За це їх було бито батогами, а за сина дворецького, відкуповуючи від шибениці, заплатили півчверті тисячі рублів».

Окрім дипломатичних поїздок Мазепа виконував і суто приватні доручення гетьмана. Так, у березні 1685 року він відвідував дочку гетьмана Параску, видану заміж за київського воєводу, боярина Федора Шереметьєва, яка через два дні після його відвідин померла. Мазепі довелось організовувати її похорон в Михайлівському монастирі. Про це згадує російський офіцер шотландського походження Патрик Ґордон: «Мазепа сказав зі свого боку духовенству, що його світлість гетьман не забуде святого місця і винагородить їх за їхні труди».

Та на цьому неприємні місії осавула не завершились. Самойлович вирішив повернути все, що подарував зятю й дочці на весілля. І доручив цю справу саме Мазепі. Як писав той же Ґордон: «5-го числа Мазепа і бунчужний були прислані гетьманом у Київ, щоб, згідно з царським наказом, отримати дорогоцінні коштовності, гроші, одяг та інші речі, які гетьман дав своїй дочці при її вступі у шлюб. Вони пред’явили великий список грошам, які гетьман в різний час посилав своєму зятю, і в тому числі навіть ті, які призначалися для війська, що склало 7714 рублів».

Крім того, Мазепа був змушений докластись до ще однієї абсолютно неприємної місії — виборів митрополита. Самойлович був достатньо корисливою і владною людиною; перебуваючи під протекторатом царів, він все ж шукав нагоди зміцнити свою владу у всіх сферах, і коли з’явилась можливість поставити свою людину ще й на релігійну посаду, він нею скористався. Ідеальною кандидатурою був Гедеон Святополк-Четвертинський, який погодився стати слухняним знаряддям у справі переведення Київської митрополії з юрисдикції Константинопольського патріархату до Московського.

На вибори не прибуло багато церковних ієрархів, що робило цю елекцію недійсною, але за «наполегливих вимог депутатів гетьмана», як напише згодом у своєму щоденнику П. Ґордон, вибори відбулись. І скільки б не писав згодом гетьман до Василя Голіцина із запевненнями, що не давав вказівок своїм посланцям, заперечити факт прямого свого втручання він не міг. Адже в такій важливій справі без вказівки свого керівника ні Мазепа, ні інші полковники, які прибули з ним на вибори, впливати на хід подій не наважились би. До цього варто додати, що свого неприхильного ставлення до митрополита Мазепа не позбувся, навіть коли вже був гетьманом.

Хід подальших подій визначила зовнішня політика. Князь Василь Голіцин, будучи людиною вельми освіченою й прозахідною, почав проводити політику внутрішніх реформ та орієнтації на Європу. Одним з важливих її пунктів стало входження Московської держави до так званої Священної ліги, головним ворогом якої була Оттоманська Порта (Туреччина). Така політика означала пряму конфронтацію з Кримським ханством, а це, у свою чергу, не відповідало інтересам України. Прелюдією до цього став Вічний мир між Московією та Річчю Посполитою, який фактично закріпив роздільність України й поставив хрест на досягненнях Хмельницького. Маючи амбіції гетьмана «обох берегів», Самойлович відрядив до Голіцина Мазепу. Той мав переконати царського фаворита, який визначав політику держави, у недоцільності даної угоди. А у випадку, якщо рішення стосовно неї ухвалено, запропонувати низку додаткових положень про статус Запорізької Січі як такої, що мала підпорядковуватись царю (а за фактом гетьману), та суто релігійне положення, за яким не мали переслідувати православних Правобережжя.

Однак головною проблемою, яку приніс власне Вічний мир, стала ініціатива Польщі стосовно московських походів до Криму. При опорі цій ідеї Мазепа знову проявив себе чудовим стратегом і знавцем ситуації в регіоні. У своїх аргументах він виходив з дуже простої логіки: подолати кочовиків одним ударом буде практично неможливо, а тактика захоплення фортець по дорозі на півострів є неефективною, оскільки через нестачу продовольства в регіоні утримати їх буде неможливо. Більше того, татари отримають чудовий шанс атакувати власне московські землі. Мазепу не послухали, і дарма, згодом всі його перестороги справдились із феноменальною точністю.

Самойлович ще не раз опирався ідеям Голіцина, котрий розглядав Гетьманщину як засіб здійснення своїх планів і мав образу на гетьмана за те, що той підтримав колись Ромодановського в суперечці з ним