Читати книгу - "Таємничий острів"

щоб позатикати щілини, а то тут начебто сам диявол свище.

Одначе недалеко від гирла ріки, вище того місця, куди доходив приплив, вони знайшли дуже своєрідне накопичення кам'яних брил. такі природні спорудження нерідко зустрічаються на гранітних височинах і звуться «каміни»

Герберт і Пенкроф вийшли з Нетрів і, обігнувши зрізаний кут кряжа, попрямували лівобережжям річки. Досить швидка її течія несла стовбури дерев, які попадали у воду. Приплив (а в ці хвилини його настання було помітне), мабуть, заходив до гирла ріки, із силою відкидаючи її води на досить велику відстань. І моряк подумав, що дією припливу і відливу можна б скористатися для сплаву плотами усіляких вантажів.

За чверть години моряк і юний Герберт дійшли до закруту, де річка різко повертала ліворуч. Починаючи з цього місця, вона текла через ліс, що складався з чудових дерев. Незважаючи на холодну пору року, дерева зеленіли — вони належали до різних хвойних порід, поширених у всіх кліматичних поясах земної кулі — від північних широт до тропічних країн. Юний натураліст розпізнав тут породу деодарів, численні різновиди яких зустрічаються в зоні Гімалайських гір; ці дерева наповнювали довкілля дуже приємним запахом. Між велетенськими деодарами розкидані були купи сосон, що розкривали свої густі кропи широкими парасолями. Внизу землю застеляв килим трави, і, ступаючи по ньому, Пенкроф чув, як хрумтіли під ногами опалі з дерев сухі сучки, — вони тріскотіли, як ракети, що злітають.

— Добре, милий мій, — говорив Пенкроф Герберту, — я, звичайно, не знаю, як називаються ці дерева, але можу тобі сказати, що вони цілком згодяться на дрова, — а нам зараз найпотрібніша саме «дров’яна порода».

— Давай збирати хмиз! — відповів Герберт і негайно ж узявся за роботу.

Набрати палива виявилося дуже легко, не доводилося навіть обламувати сухі гілки, хмизу вдосталь лежало на землі. Отже, у паливі нестачі не відчувалося, але тут постало питання, як доправити його до місця стоянки. Сухі дрова горять дуже швидко — отже, потрібно принести в Нетрі неймовірну купу хмизу, ношу, непосильну для двох чоловіків. Герберт сказав про це Пенкрофу.

— Е, голубчику, треба придумати, як переправити дрова. При бажанні все можна зробити! Якби мати ручний візок, тут і казати нічого.

— Зате в нас є річка! — вигукнув Герберт.

— Правильно! — підтвердив Пенкроф. — Є річка — виходить, дрова попливуть самі собою. Недарма ж люди придумали сплавляти ліс плотами.

— Тільки от лихо, — заперечив Герберт, — вони попливуть не в той бік, який нам треба: адже приплив зараз жене воду проти течії.

— Почекаємо тоді відливу, — відповів моряк, — і наше паливо спокійнісінько допливе до Нетрів. Давай поки що готувати пліт.

Моряк у супроводі Герберта попрямував до галявини лісу, що підступав до закруту ріки. Кожний тяг на спині в’язку хмизу, яку міг підняти. На березі, порослому травою, якою, напевно, ще не ступала нога людини, теж знайшлося чимало труску. Пенкроф негайно ж почав робити пліт.

До маленької заводі, захищеної виступом берега, об який розбивалася течія, моряк і Герберт спустили кілька деревних стовбурів, міцно зв’язавши їх між собою сухими ліанами. Вийшло щось подібне до плоту, на нього склали весь зібраний хмиз — ношу, для двадцятьох, не менше. За годину вони закінчили роботу і причалили пліт до берега — тут він повинен був чекати, коли спадатиме вода.

До початку відливу залишалося ще кілька годин, і, щоб згаяти час, Пенкроф і Герберт вирішили піднятися на верхнє плато, відкіля мав відкриватися широкий краєвид невідомої землі, де вони опинилися.

За двісті кроків від закруту ріки гранітна стіна закінчувалася кам’яним осипом і, поступово знижуючись, порогами опускалася до лісової галявини. Природа начебто влаштувала тут сходи. Герберт і моряк почали підніматися ними. Обоє мали прудкі ноги, міцні м’язи, і за кілька хвилин вони вже досягли гребеня височини і зупинилися на виступі, що піднімався над гирлом ріки.

Тільки-но обоє вони опинилися на плоскогір’ї, погляди їхні звернулися до океану, над яким вони пролетіли в таку жахливу бурю. З глибоким хвилюванням дивилися вони на північний берег острова, — адже саме біля нього сталася катастрофа і десь там зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом, чи не пливе по хвилях обривок оболонки аеростата, за який могла б вчепитися людина. Ні, ніде нічого не виднілося. Тільки неозора пустельна широчінь океану. Порожнім був і берег. Ні Гедеон Спілет, ні Наб не з’являлися. Можливоо, одначе, вони пішли так далеко, що їх не можна було побачити.

— А я впевнений, — раптом сказав Герберт, — так, упевнений, що така людина, як містер Сайрес, не могла потонути… Адже він енергійний, сміливий, він не розгубиться. Напевно, він дістався до берега. Правда, Пенкрофе?

Моряк сумно похитав головою. Сам він уже не сподівався побачити коли-небудь Сайреса Сміта, але не хотів позбавляти юнака надії.

— Ну, зрозуміло, зрозуміло, — сказав він. — Уже хто-хто, а містер Сміт зуміє вибратися з лиха там, де іншому непереливки.

А в цей час він з пильною увагою оглядав берег. Перед очима його тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла ріки грядою підводних скель. Чорні їхні брили, що ледь виступали з води, нагадували гігантських морських звірів, які лежали серед кипучих бурунів; за лінією рифів блискало на сонці море. З півдня краєвид закривав гострий високий мис, і не можна було визначити, чи продовжується за ним суша, чи вона витягнута в напрямку з південного сходу на південний захід і утворює якийсь довгий півострів. З північного боку берег, доступний для огляду на великій відстані, плавно вигинався, облямовуючи округлу бухту. Там він був низький, плоский, без гранітних скель, із широкими піщаними обмілинами, що оголювалися під час відливу.

Пенкроф і Герберт повернулися на захід; погляд обох насамперед захопила гора зі сніжною вершиною, що підіймалася вдалечині, на відстані шести або семи миль. Від перших її уступів і нижче, по широкому плато, йшли лісові зарості, а серед них яскравими плямами виділялися купи вічнозелених дерев. За дві милі від краю цього плато ліс закінчувався, і там зеленіла широка смуга, поросла травою, по якій примхливо розсипались маленькі гайки. Ліворуч у просвітах між деревами блищала річка, така звивиста, що, здавалося, вона поверталася назад до тих відрогів високої гори, серед яких, можливо, брала початок, У тім місці, де Пенкроф залишив свій пліт, вода текла між високих гранітних берегів, але лівий берег увесь час ішов стрімчастою кручею, а правий поступово знижувався; суцільна стіна змінювалася грядою окремих брил, потім розсипом каміння, а далі, до самого кінця коси, — дрібною