Читати книгу - "Гра престолів"

Хай бачать, що в тебе вже є жіночі форми,— пальці його ковзнули ледь набубнявілими грудьми й стиснули пипку.— Не здумай сьогодні мене зганьбити. Якщо зганьбиш, тобі це так не минеться. Ти ж не хочеш збудити дракона, правда? — грубо щипнув він її крізь цупку тканину сорочки.— Правда? — з притиском повторив він.

— Не хочу,— покірливо озвалася Дані.

— Добре,— посміхнувся брат. І майже ніжно погладив її коси.— Коли писатимуть історію мого правління, люба сестро, то напишуть, що воно почалося сьогодні.

Коли він нарешті забрався, Дані підійшла до вікна й жадібним поглядом окинула води затоки. На тлі призахідного сонця вимальовувалися чорні обриси прямокутних цегляних веж Пентоса. Дані чула співи червоних жерців, які запалювали нічні багаття, і крики малих голодранців, які гралися за стінами маєтку. На якусь мить їй закортіло опинитися серед них — босоногою, засапаною, в лахмітті; в неї б не було ні минулого, ні майбутнього, і не чекав би на неї бенкет у домівці хала Дрого.

Десь там, за вузьким морем, де сідає сонце, простяглася земля зелених пагорбів, квітучих лук і могутніх бурхливих річок, де посеред величних синьо-сірих гір височіють вежі з темного каменю, а озброєні лицарі виїздять на битви під прапорами своїх лордів. Дотраки називають цю землю «рейш андалі» — земля андалів. У вільних містах чимало розповідають про Вестерос і про Призахідні королівства. Але брат кличе цей континент простіше — «наша земля». В його вустах ці слова звучать, як молитва. Якщо він часто їх повторюватиме, боги обов’язково почують. «Наша кровна земля, відібрана в нас підступом, але й досі наша — наша назавжди. Не крадіть у дракона, не варто. Дракон усе пам’ятає».

Мабуть, дракон і справді пам’ятав, а от Дані — ні. Вона зроду не бачила землі, яку брат вважав своєю,— цього королівства за вузьким морем. А коли він говорив про Кичеру Кастерлі та Гніздо, про Небосад і Видол, про Дорн і острів Ликів, для неї то були просто слова. Вісерису було вже вісім років, коли довелося тікати з Королівського Причалу під натиском Узурпаторового війська, а от Данерис на той час була заледве пуп’янком у материнському лоні.

Однак братові оповіді Дані чула так часто, що іноді перед її очима поставали яскраві картини. Опівнічна втеча до острова Драконстон під чорними вітрилами, на яких тріпотіло місячне сяйво. Брат Рейгар б’ється з Узурпатором у кривавих водах Тризуба, помираючи за жінку, яку кохає. Королівський Причал сплюндровано лордами Ланістером і Старком, яких Вісерис називав собаками Узурпатора. Князівна Елія Дорнська молить про милосердя, але від грудей у неї відривають Рейгарового спадкоємця, щоб закатрупити просто в матері на очах. А гладенькі відполіровані черепи останніх драконів порожніми очницями витріщаються зі стін тронної зали на те, як Царевбивця золотим мечем розтинає її батькові горло.

Народилася Дані за дев’ять місяців після втечі, на Драконстоні, коли страшний літній шторм мало не розломив фортецю на острові навпіл. Подейкують, шторм був жахливий. Таргарієнський флот, який стояв на якорі, розтрощило вщент; від парапетів набережної відривалися величезні кам’яні брили і з гуркотом котились у бурхливі води вузького моря. Мати померла, народжуючи Дані, і брат Вісерис ніколи не пробачив сестру за це.

Драконстону вона теж не пам’ятала: вони знову змушені були тікати від новозбудованого флоту Узурпаторового брата. На цей час від Сімох Королівств, які колись належали їхньому старовинному дому, залишився тільки Драконстон — давня столиця. Але й він — ненадовго. Залога уже готова була віддати їх у руки Узурпатора, але однієї ночі сер Віллєм Дарі з чотирма вірними кіннотниками вдерся в дитячу й викрав і їх із братом, і мамку-годувальницю, і під покровом ночі вирушив під вітрилами до безпечного браавоського узбережжя.

Сера Віллема вона смутно пригадувала: це був кремезний сивий чоловік-ведмідь, напівсліпий, який, уже хворий лежачи в ліжку, громовим голосом роздавав накази. Слуги боялися його до смерті, але до Дані він завжди був добрий. Називав її королівною, а іноді — міледі, а руки в нього були м’які, як стара шкіра. От тільки він ніколи не підводився з ліжка, і дні та ночі довкола нього витав дух хвороби — гарячий, вологий і нудотно-солодкавий сморід. Так було, поки вони жили в Браавосі, у великому будинку з червоними дверима. У Дані була навіть власна кімната, за вікном якої росло лимонне дерево. А коли сер Віллєм помер, слуги розікрали всі гроші, і так невеликі, які в них із братом лишалися, а згодом їх виставили з будинку. Коли червоні двері зачинилися назавжди, Дані розплакалася.

Відтоді вони кочували: з Браавоса до Мира, з Мира до Тайроша, з Тайроша до Когора, і далі до Волантиса й Лиса, ніде надовго не затримуючись. Це брат не хотів: наполягав, що найманці Узурпатора повсякчас переслідують їх, хоча Дані не бачила ніколи жодного.

Спершу магістри, архонти й купецькі барони радо вітали й годували Таргарієнів у себе вдома, але роки минали, а Узурпатор усе сидів на Залізному троні, й двері почали одні по одних зачинятися, і жити стало важче. За кілька років їм з братом довелося продати свої останні коштовності — не лишилося навіть монетки з материної корони. У провулках і винарнях Пентоса її брату дали прізвисько король-жебрак. Дані воліла не знати, яке прізвисько дали їй.

«Одного дня ми все собі повернемо, мила сестричко,— обіцяв брат. Іноді, коли він так казав, у нього трусилися руки.— Коштовності й шовки, Драконстон і Королівський Причал, Залізний трон і Сім Королівств — усе, що в нас забрали, ми все заберемо». Вісерис жив заради цього дня. Але Данерис хотіла повернути тільки великий будинок з червоними дверима, лимонне дерево за вікном і дитинство, якого не мала.

У двері м’яко постукали.

— Увійдіть,— дозволила Дані, відвертаючись од вікна. Зайшли служниці Іліріо, вклонилися й узялися до своїх справ. То були рабині — подарунок якогось друга, що їх магістр мав серед дотраків чимало. І хоча у вільному місті Пентосі рабства не було, ці були справжні рабині. Старша жінка, маленька і сіра як мишка, не промовила ні слова, але все компенсувала говірка дівчина. Вона була улюбленицею Іліріо — білява блакитноока шістнадцятирічна дівка, яка за роботою невпинно торохтіла.

Вони наповнили для Дані ночви гарячою водою, принесеною з кухні, напахтивши її ароматичними оліями. Через голову знявши з Дані грубу бавовняну сорочку, дівчина допомогла їй залізти у купіль. Вода була гаряча, мов окріп, але Данерис не здригнулася й не писнула. Вона любила