Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

блюзи», — одначе великодушний опікунський порив згасає — на жартівливій, чудово-ніжній, майже антижаданівській ноті:

…Ти не слухаєш мене — ти погано вихована,

в півдоби різниця між нами.

Тому ти не побачиш, як нервово вгинається

перший сніг під твоїми ногами.

Тут, можна сказати, початок постійних звертань Сергія Жадана до неозначеної дівчини або жінки, збудниць його емоційних станів, розмов із ними як можливості «програвання» різних версій порозуміння — і сердечних, і дотепних, і випробувально-грайливих.

Маргінали і месії, симулянти і симулякри

Натомість третій вірш триптиху — фейкового НЕПу — дихає драматизмом. Тут уже вихід поза гру. Це пафосне звернення до того (Того?)… хто, власне, є якоюсь комбінованою (чи об'ємною) постаттю, умовно сплетеною з найрізноманітніших протестових профілів і знаків соціального та світоглядного дискомфорту, а водночас неокреслено вивищеною над причіпливою реальністю: він і втікач (імовірно від суспільства, яке «покрите коростою» і водночас «хворіє на паровози, звужує межі вільного простору»); він і той, «хто втверднув мозолями в долоню міста» (чи не пролетар?), а заразом «вмерз камінням в бруківку неба» (чи не атеїст — ще ж не перевелися? — або, навпаки, горній будівничий?); він і «той, чий шлях — тунельна містика»… Звертання до нього поступово обертається розгорнутою панорамою життєвих дискомфортів, крізь зрізи яких він проходить і в яких світове переплетається з містечковим, соціальне з побутовим, техногосподарське із психологічним; зрештою той узагальнено-неозначений, збірний привид протистояння всьому недобре облаштованому світові починає засвічуватися біблійними прикметами («від Жадана»). Він, «сходячи по шпалах на свою Голгофу», несе хреста, який неминуче «зів'яне й осунеться», він чекає «на цвях в долоню плескату». (Пізніше в поезії Сергія Жадана ширше й послідовніше розгортатиметься тема невпізнаного в наших буднях сучасного Христа, але поки що це «спробний» варіант.) Він іде «без натхнення, але й без упину». І «хоч простір наповнено газом сірятини, Ти запалюєш свого сірника» (демонстрування третьої особи у Жадана часом обертається прямим звертанням до неї як до другої — така несподівана інтимізація). Але це не акт порятунку людства, швидше — його самознищення (Великий Антивибух?), химера повсякденного сучасного Апокаліпсису, і механічний жертовний порив залишає по собі жаль до анонімного месії-самозванця — чи то месника, чи то анарха:

…Коли ж нарешті сонце здійметься

і освітить рвані кістки й капіляри,

ранковий промінь раптово задивиться

в твої сині згублені окуляри.

Це — як сухий залишок неминучих, але неосмислених трагічних борінь, стихійних поривань духу. Сині згублені скельця окулярів зблискують двокрапкою в марність минулого і закривають тему. Так само у Жадана (це вже в його прозі) не раз трапляється мотив не почутого ніким телефонного дзвінка (або загублена мобілка дарма алярмує до людства з якоїсь купи сміття) — як знак приреченості на самоту.

І в цьому позацитатному «Цитатнику», і дедалі більше в наступних («поетапних») поетичних збірках Жадана побачимо розсотування й розчинення рутинного людського побуту в світовому (не так у неосяжному космічному, як саме у відчутному світовому) бутті, а водночас угрузання й загрузання того неосяжного світового буття в рутину людського побуту. Їхня дизгармонія, часом забавна, а здебільше болісна, волає про внутрішню неповноту і потребує вищої сили. Ця рятівна (чи ілюзорно рятівна) сила постає із страждання самої матерії буття. Отож Той, хто сходить на Голгофу (по шпалах), несе (тягне) хреста (мов пожежний шланг), приміряє свої долоні до цвяхів і кому зрештою птахи воскресіння зів'ють на чолі тернове гніздо (це з іншого вірша), — він не конче з Назарета, він без прописки, він наш, сучасний, немовби в робочій блузі, він не персоналізований, він син людський («дитя людське» — як, зовсім з іншого приводу, в Мартіна Андерсена-Нексе), він сама стражденна маса людська, він носій людської долі й людської боротьби, — він той, хто серед загалу в муках доростає до Христа:

Не було вже нікого, хто любив тебе,

хоч ночами ще снився хтось.

Це втішало. І гнучкий, мов хребет,

у тобі проростав Христос.

Оце проростання Христа в людині (як і проростання в ній