Читати книгу - "Червоний горобець"

по тому, витончена шия зігнулася, сильні руки покрутилися, темне волосся вкрилося сивиною і було зібране в гульку.

Батьком Домініки був відомий академік Василій Єгоров, старший викладач історії Московського університету. Він був одним з найповажніших та найвпливовіших представників російської інтелігенції, маючи звання заслуженого професора. Його блакитно-золотий орден Святого Андрія висів, обрамлений, на стіні; щодня на лацкані він носив медаль Пушкіна за досягнення в літературі та освіті. Тим часом Вася Єгоров не здавався видатним чи впливовим. Він був низький та сухорлявий, з рідким волоссям, акуратно розгладженим на голові.

На відміну від дружини, Василій Єгоров пережив совєцькі роки, уникнувши політики, лояльності чи суперечностей. Сховавшись в університеті, мов у коконі, він досягав успіхів, обережно культивуючи образ представника науки, розважливого та вірного своїй справі. Чого ніхто не знав, так це того, що заслужений товариш професор Василій Єгоров мав таємницю, інший бік душі, відчуття своєї інакшості, він приховував моральну відразу до совєтів. Як і всі росіяни, він втратив сім’ю в 1930-х та 1940-х, через Сталіна, у війні з німцями, після зачисток, на каторгах. Та більш того. Йому не подобалася відсутність рівноваги та нелогічність радянської системи, він нехтував крайній фаворитизм «своїх людей»: їхні лінощі та потурання власним бажанням ламали людський дух і коштували росіянам їхніх життів, їхньої країни, їхнього спадку. Таким відступництвом він ділився тільки з Ніною.

Усі росіяни мають таємні думки, вони до цього звикли. Так було і з Василієм та Ніною, які приховували свою зневагу до того, наскільки не змінилася сучасна Росія. Навіть коли Домініка подорослішала й почала все розуміти, Василій не насмілювався говорити з нею про свої почуття. І батько, і мати прагнули подарувати їй незатуманений світогляд, дати можливість самій побачити правду. Якщо вони не могли говорити про пекельну еволюцію Росії — від більшовицької люті до радянської гнилі, і навіть тепер, після гласності, до паразитичної жадібності Федерації, — Василій вирішив принаймні прищепити Домініці розуміння справжньої величі Росії.

Простора трикімнатна квартира (після Ніниного звільнення їм дозволили її лишити, завдяки престижу та високій посаді Василія) була наповнена книжками, музикою, живописом та розмовами трьома різними мовами. Її батьки помітили, коли Домініці виповнилося п’ять, що в неї дивовижна пам’ять. Вона могла цитувати Пушкіна, розрізняти концерти Чайковського. Якось, коли грала музика, Домініка танцювала босоніж на східному килимі у вітальні, точно потрапляючи в ноти, кружляючи та стрибаючи, бездоганно зберігаючи рівновагу: очі блищать, руки літають у повітрі. Василій та Ніна переглянулися, і мати спитала Домініку, звідки вона цьому навчилася.

— Я слідую за кольорами, — сказала дівчинка.

— Що ти маєш на увазі, якими кольорами? — спитала її мати. Домініка діловито пояснила, що коли грає музика або коли батько читає їй уголос, кольори заповнюють кімнату. Різні кольори, одні яскраві, інші похмурі, іноді вони просто «вискакують нізвідки», і Домініці варто лиш слідувати за ними. Так їй вдавалося все запам’ятовувати. Коли вона танцювала, то перестрибувала через плями яскраво-синього, слідуючи за мерехтливими цяточками червоного на підлозі. Батьки ще раз переглянулися.

— Мені подобаються червоний, синій та пурпуровий, — сказала Домініка. — Коли тато читає чи коли мамуся грає, вони прекрасні.

— А коли мама тебе сварить? — спитав Василій.

— Жовтий, я не люблю жовтий, — сказала дівчинка, перегортаючи сторінки книги. — І чорна хмара. Мені це не подобається.

Василій спитав колегу з факультету психології про кольори.

— Я читав про схожий випадок, — відповів той. — Коли букви відчуваються як кольори. Це досить цікаво. Може, приведеш її до мене якось увечері?

Василій чекав у своєму кабінеті, доки його товариш сидів з Домінікою в аудиторії неподалік. Одна година розтягнулася на три. Вони повернулись, маленька Домініка щаслива й збентежена, професор напружений.

— Що? — спитав Василій, скоса позираючи на свою доньку.

— Я б сидів із нею днями, — сказав професор, дістаючи з кишені свою люльку. — Твоя дівчинка проявляє дані синестета. Людини, яка сприймає звуки, чи літери, чи цифри як кольори. Неймовірно.

Василій знову поглянув на Домініку. Тепер вона весело малювала за батьковим столом.

— Боже, — сказав Василій. — Це хвороба, безумство?

— Хвороба, тягар, прокляття, хтозна? — Він набивав свою люльку. — З іншого боку, Васю, можливо, вона обдарована.

Василій, видатний гуманітарій, не мав слів.

— Є ще дещо, — сказав професор, дивлячись на Домініку, її схилену над малюнком голівку. — Здається, її синестезія пов’язана навіть з людськими реакціями. Не тільки зі словами чи звуками, вона бачить емоції як кольори. Вона розповіла мені про щось, що нагадує кольорові німби над головами та плечима людей.

Василій витріщився на свого друга.

— Можливо, вона стане фахівцем у питаннях людських намірів. Звісно, в неї також дивовижна пам’ять. Вона безпомилково повторила мені двадцять п’ять чисел, кілька разів поспіль. У таких випадках це не дивно, — продовжував професор. — Та ти й сам уже в цьому переконався.

Василій кивнув.

— Але є ще дещо, не настільки звичне для таких випадків. Твоя дівчинка схильна до буйства, називай як хочеш, темперамент, дитячі пустощі, запальність. Вона розкидала мої папери по підлозі, коли не змогла скласти головоломку. У майбутньому їй доведеться це контролювати, що вдієш.

— Боже, — сказав Василій і поспішив додому, щоб розповісти дружині.

— Це все від твоєї сім’ї, — сухо мовив Василій Ніні, доки страшенно незадоволена, з палаючими очима, розпашіла Домініка сердилася, що вимкнули музику. Якщо вона така у п’ять років, то якою стане в майбутньому?

Коли в десятилітньому віці Домініка прийшла до Московської державної академії хореографії на Другій Фрунзенській, 5, приймальна комісія була вражена. Вона не володіла технікою, не мала формальної дисципліни, та навіть у такому юному віці в ній помічали силу, природні навички, інстинкти великої танцівниці. Її спитали, чому вона хоче танцювати, і розсміялися від відповіді — «Бо я бачу музику», — після чого в кімнаті запала тиша, її маленьке разюче красиве обличчя спохмурніло і вона поглянула на приймальну комісію, ніби уявляла, як заподіє усім фізичної шкоди.

Домініка з тріумфом і без жодних проблем закінчила академію, головного постачальника кадрів для Большого. Вона процвітала, незважаючи на суворість класичного методу Ваганової. На той час дівчина вже призвичаїлась до життя з кольорами. Здатність бачити їх, слухаючи музику, чи танцюючи, чи просто розмовляючи з людьми, тепер здавалась досконалішою, якимось чином її вдавалося контролювати. І вона почала розшифровувати кольори, пов’язувати їх із настроями та емоціями. Це була не ноша. Для неї це було просто щось, із чим доводилось жити.

Домініка продовжувала вирізнятися серед інших, і не тільки в танцях. Вона отримувала найвищі оцінки в середній та старшій школах академії, де здатність запам’ятовувати все, чому її вчать, добре прислужилася. Це було щось нове, щось інше. Домініка слухала політичні лекції, вивчала ідеологічні уроки, історію комунізму, злет та падіння соціалістичної держави, історію радянського балету. Звісно, траплялись ексцеси, і багато що доводилось корегувати. Сучасна Росія продовжувала ставати на ноги, сума, більша за її складові. Її молодий розум зробив стрибок, прийняв лицемірство.

У вісімнадцять років Домініка перейшла до головної трупи в школі і взялася вивчати курс політології. Щовечора вона поверталася додому й розповідала своєму батькові, який ледь стримував