Читати книгу - "Пора серця. Листування"

не перестану цього робити. Я кохаю Тебе і не хочу Тебе кохати, це надто багато, і надто тяжко; проте, насамперед, я кохаю Тебе — сьогодні я кажу Тобі це, навіть з ризиком, що Ти цього не почуєш, або більше не захочеш почути.

До осені я ще в жодному разі не зможу залишити Відня, маю дуже багато роботи, і я не можу собі дозволити залишити місце{81}, яке погодилася зайняти. Потім я, імовірно, вирушу до Німеччини, щоб роздивитися, або щоб побути там деякий час. А втім, моя паризька стипендія{82} перенесена на 1952-й рік. Як я це витерплю, я ще не знаю, найкраще для мене було б до тих пір податися до Америки, щоб скоротати час. — Хоча всі ці плани, про які я розповідаю Тобі, ще надто хисткі; усе може бути цілком по-іншому — може статися, що я змушена буду лишитися тут і не зможу досягнути всього того, до чого прагну дійти цього року.

Прийми від мене усе, що любе, прийми від мене усю любов, безмежну кількість цілунків й обійми, яких Ти не можеш прийняти, дозволь побути хоч подумки трохи з Тобою…

Твоя

Інґеборґ

19 {83} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Левалуа-Перре, 7.7.1951

Пауль Целан

п/а д-р В.Адлер

14 вілла Шапталь

Левалуа-Перре{84}

(Сена)

Левалуа, 7-го липня 1951 р.

Моя люба Інґе,

тиждень тому пані Жене принесла мені Твій пакетик, а вчора прибув Клаус з іншим подарунком від Тебе — дякую, щиро дякую Тобі за це! Сердечно вдячний також за листи: першого{85} з них, якого так само переправила мені пані Жене, я отримав ще кілька тижнів тому, пані Жене була така люб’язна, щоб надіслати його ще з Відня, оскільки вона розраховувала на тривале перебування в Заарланді й не хотіла змушувати мене чекати.

Дуже важко відповідати на ці листи, Інґеборґ, Ти знаєш це, Ти знаєш це навіть краще за мене, тому що можеш поглянути на ситуацію, в якій ми перебуваємо, з тієї перспективи, яка великою мірою (щоб не сказати вирішальною) спричинилася до її виникнення. Цим я хочу сказати, що контури Твоєї особистості окреслюються для Тебе чіткіше, аніж для мене, котрий — не останньою чергою через Твоє уперте мовчання — стоїть перед проблемами, розв’язання яких створює лише нову проблему, а саме одну з таких, які виникають завдяки тому, що їх так довго підгодовуєш сенсом і значущістю, аж поки врешті-решт не опиняєшся перед ними як перед абсурдом, нездатний навіть поставити запитання, а як, власне кажучи, дійшло до такого. Якби я був непричетним — як захопливо це було б, як доцільно водночас — стежити за цим двостороннім сяганням понад самих себе, цією діалектично посиленою нереальністю нашої все ж підживлюваної кров’ю серця дійсності! Але, на жаль, я   п р и ч е т н и й, Інґе, і тому заплющую очі на те, що Ти в тому старанно закресленому, та все ж при бажанні прочитуваному місці в одному зі своїх листів називаєш «показовим»{86} у наших стосунках. Як мав би я в цьому випадку показово покарати сам себе? Такі перспективи ніколи не були моєю справою, мій зір не бачить, коли від нього вимагають не бути нічим іншим, як тільки зором, проте не   м о ї м   зором. Якби все це було по-іншому, я б не писав віршів.

Там, де, як нам здавалося, ми перебували, Інґе, там думки промовляють слово серцям, а не навпаки. Але те, що сталося якраз протилежне, не може зробити недійсним змах руки, навіть якщо він єдиний, який комусь у важку мить здатен замінити зізнання. Нічого неможливо повторити, час, життєвий час, зупиняється лише єдиний раз, і це страшно — знати, коли і наскільки.

Це дуже важко — демонструвати Тобі, саме Тобі те, що давно вже належить до Твоїх найінтимніших постійних рис, — але скажи, хіба Ти вважаєш правильнішим якимось навмання пошепки кинутим у далину словом зробити світ ще непроникнішим, ніж він є насправді?

Я був би щасливим, якби міг сказати собі самому, що Ти відчуваєш усе, що відбулося, як щось таке, що справді було реальним, як щось таке, що неможливо спростувати, але можна знову збудити в пам’яті як правдивий спогад. Для цього — і не тільки для цього — Ти потребуєш спокою, Інґеборґ, спокою і певності, і я гадаю, що Ти найкраще досягнеш їх, якщо шукатимеш їх не в інших, а в собі самій. Ти маєш перспективу одержати стипендію, Інґе, отож працюй задля цієї стипендії і не намагайся скоротати час, який відділяє Тебе від Парижа, поїздкою до Америки. Чому саме до Америки? Невже тобі й справді залежить на тому, щоб накопичувати досвід саме там, де його так охоче міряють успіхом?

Інґе, досі Ти отримувала від життя більше, аніж чимало твоїх ровесників. Жодні з дверей не були для Тебе зачиненими, і щоразу перед Тобою відчинялися нові двері. Ти не маєш підстав бути нетерплячою, Інґеборґ, і якщо б я посмів висловити прохання, то воно було б таким: подумай, як швидко Тобі все вдається. І будь трішки ощадливішою зі своїми амбіціями.

У Тебе також є більше друзів, більше людей, які дбають про Тебе, ніж у будь-кого іншого. Можливо, навіть занадто багато. Або інакше: забагато тих, які гадають, що вони знають, куди веде Твій шлях. Хоча насправді вони мусили б знати, що їхній шлях, на який вони вже ступили, аж ніяк не уповноважує їх заглядати за такі горизонти, які конче потрібні, коли хочеш щось порадити друзям. У мене таке відчуття — і це відчуття підтверджується з різних боків, — що у Відні лише в найрідкісніших випадках людина й справді є тим, ким вона намагається себе репрезентувати. Цим я хочу сказати, що чимало людей, які задають тон у Відні, здебільшого мають закупорені вуха