Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

я вам не порадник. Зрештою, мій візит неофіційний. Прийшов до вас як приватна особа і патріот, котрому небайдужа наша спільна справа.

— Ми не працюємо разом.

— Але рухаємося в одному напрямку. Ваша громадська активність, пане Кошовий, викликає лише повагу. Мене саме вона спонукала постукати нині у ваші двері. Хоча діячів нині чимало. Проте є одна обставина, й вона переважила.

— Тобто?

— Заручники. Ви доклалися до того, аби встановити постійний зв’язок із тими українцями, котрих росіяни вивезли за межі Галичини й Буковини, тримаючи під наглядом у Києві, Харкові, навіть Петрограді. Займаєтесь полоненими, підтримуючи тих, хто служив у царській армії, та має наше походження. Мені це все близько й до болю знайоме.

— Чому — до болю?

Гірняк зітхнув:

— Я біженець, аби знали. Втікач, із Чернівців. Був серед заручників у готелі «Чорний орел», знаєте щось про це?

— Звісно, доходили чутки.

— Але й після того лишався в місті, вважаючи своїм обов’язком підтримувати тих, хто потрапив під репресії окупантів. Знаю, ви теж протрималися. Та Львову пощастило, що сюди не повернулися росіяни. Чернівцям пороблено,[15] і коли вони прийшли вдруге, я знову став заручником, тепер уже з власної волі. Як виявилось, даремно, — він прокашлявся, допив уже зовсім вистиглу каву. — Ось ви тут дорікнули мені надмірним радикалізмом. А ця моя позиція, яку я не боявся озвучувати навіть тоді, коли в Чернівцях панував губернатор Євреїнов, справді давала багатьом віру: вони не самі. Треба триматися й боротися. Звісно, коли росіяни забралися з Чернівців уперше, ми раділи й не припускали, що вони повернуться за кілька місяців. Ось коли мені все згадали. Тож мій хід із переданням себе в заручники-добровольці не вдався. Мене, як більшість бранців, не випустили, закрили до в’язниці. У січні відправили до Росії. По дорозі вдалося втекти. Така історія.

Поки гість говорив, Кошовий зловив себе на думці: враження від нього міняється. Не те щоб Роман Гірняк раптом став йому симпатичним. Клим почав вірити в його наміри. Тим часом той завершив:

— Мешкаю тут, у Львові, з зими. Повертатися назад до Чернівців не збираюся поки, бо фронт знову поруч і, боюся, місту знову не пощастить. Завів добрих знайомих, та не до всякого з таким прийду. А вас я чомусь відчув. Людина, котра опікується заручниками й полоненими, зрозуміє й мене. То хіба не домовимося?

— Люди мають домовлятися. Хотілося б тепер знати, про що.

— Захист Захара Ладного. Вас підтримають люди, пане Кошовий. Ви повинні витягнути його з Бригідок і спробувати реабілітувати в очах громадськості. Є проблема: Ладний убив Косацького. Витягнути героя війни, знаючи це — вчинок адвоката. Під час війни не побоюся прирівняти його до подвигу.

— Бійтеся гучних слів, пане Гірняк.

— Так слово — моя зброя. Чим гучніше звучить, тим краще.

— Ви вмієте переконувати.

— Це означає — я добре вправляюся зі своєю зброєю.

Клим повернувся за стіл, присів, потер руки.

— Ніколи ще не захищав винуватців. Загалом я згоден, витягнути Ладного — питання політично важливе й правильне. Та мені треба знати більше.

— Думаю, більше самого Захара вам однаково ніхто не скаже.

— Згоден.

— Вислухати його може лише адвокат. Мене в тюрму не пустять, вас — запросто.

— Не перебільшуйте. Не так усе й просто для мене, особливо тепер.

— Захисників пускають до підзахисних навіть у воєнний час.

— Теж згоден. Вважайте, перемогли. Але домовимось так: поки беруся лише влаштувати зустріч із Ладним. Дізнаюся з перших вуст, як усе сталося. Разом придумаємо стратегію захисту. По руках?

Гірняк клацнув пальцями, простягнув Кошовому через стіл правицю.

…Магда, вже одягнена, вийшла зі спальні, коли за гостем зачинилися двері.

— Щось не так? — Клима напружив знайомий колючий погляд.

— Ви голосно говорили.

— То й що?

— Я все чула. Не підслуховувала.

— Могла навіть вийти до нас. Розмова не секретна.

— Мені не подобається цей чоловік.

Кошовий закурив, вперся об краєчок стола.

— Чомусь я чекав подібної реакції.

— Он як, — у її тоні не звучало здивованих ноток. — Він прийшов сюди, аби нацькувати тебе на поляків. Не хочу лізти в політику, скільки разів тобі говорила. Але розумію — нині всі в неї втягнуті, так чи інакше. Довкола суцільна політика, навіть у Червоному Хресті. Подібні розмови можливі де завгодно, й вони ведуться. Тільки не тут, у цьому домі.

Магда тупнула ногою.

Сіпнулося віко, сильніше, ніж зазвичай, Клим торкнувся його пучкою.

— Поясни.

— Сам розумієш.

— Магдо, прошу тебе, в мене тепер інше в голові.

— Як би звинуватити в чомусь поляків? Заради того, аби вигородити вбивцю?

— Ти все чула. І теж маєш усе зрозуміти.

— Не пригадую, аби Климентій Кошовий погоджувався на таке раніше.

— Ти злилася на мене, коли взявся виправдовувати Густава Сілезького. Бо була щиро переконана — твою приятельку Агнелю задушив у її власному авто саме він. Про інше слухати не хотіла. Однак Сілезького випустили.

— Він не вбивав Агнелі.

— Я довів це, Магдо.

— Але цей стрілець Ладний — убивця.

— Я сам повинен переконатися.

— Ти шукаєш, якою брехнею витягнути злочинця з-за ґрат. Климентію, герой війни не має індульгенцій у мирному житті.

— Хіба зараз мир?

— Перепрошую — в тилу справді імітація миру. Тим не менше. Ми разом два роки, й ти ніколи не підкреслював цю різницю.

— Різницю?

— Так. Я полячка, католичка. Ти українець, православний. Мені здавалося, нас дотепер нічого не розділяло. Як колись нічого не заважало побратися з Басею. Ані те, що вона вихрещена жидівка, ані те, що…

Кошовий зупинив її поглядом, Магда ковтнула останні слова, щоки запашіли.

— Вибач. Я не мала права, не повинна була. Просто цей чоловік, ці розмови… Коли є спільний ворог, якого всі скуштували на смак, подібні розмови треба по змозі згортати.

— Якщо закривати очі й вуха, нічого довкола не припиниться, Магдо.

Вона взяла з комоду свої цигарки.

— Ти киватимеш на заміри поляків.

— Спершу я поговорю з Ладним і зрозумію, з чим доведеться мати справу.

— Але ти все одно придумаєш казку, яка допоможе витягнути убивцю на волю. Й у перспективі — виправдати. Поліція розбиватиме лоба, шукаючи іншого вбивцю, якого насправді не існує. Климентію, я не лише шляхетного польського роду. Я також удова поліцейського, а покійний пан Богданович закон поважав.

— Ми посваримося?

Тепер замовкли обоє.

— Поки не знаю, — мовила першою Магда.

— Я так само. Лише візит до Бригідок. Далі побачимо. Влаштує обіцянка тримати тебе в курсі справи й радитися перед тим, як приймати якесь рішення?

— Мене влаштує, якщо ти відмовишся порушувати закон.

Віко сіпнулося вкотре за ранок.

— Коли так, пропоную компроміс, — сказав