Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій і делегатів від губерній.

Досягнення автономії України не було легким – від Тимчасового уряду Грушевський дістав відмову в розгляді і вирішенні цього питання Установчими зборами. Тоді на селянському з’їзді голова УЦР заявив, що український народ повинен сам вирішувати свою долю.

Врешті-решт на Всеукраїнському військовому з’їзді оголосили I Універсал УЦР. Цей документ містив наступні положення: Україна проголошується автономією у складі Росії, джерелом влади в Україні є український народ, при цьому висловлювалася надія, що інші народи, які проживають на території України, разом будуватимуть автономну державу. Після проголошення І Універсалу 28 червня 1917 року був створений Генеральний Секретаріат – виконавчий орган уряду. Таким чином, в Україні були сформовані окремі гілки законодавчої і виконавчої влади.

3 липня на пленумі Центральної Ради, після того, як було зачитано II Універсал, Грушевський заявив, що фактично отримана автономія України, і тепер вона володіє своїми законодавчим і виконавчим органами – Радою і Секретаріатом.

Поступово Михайло Сергійович все більше розходився в поглядах з ліберально-демократичним напрямом українського руху. З часом він і зовсім перейшов на сторону Української партії соціалістів-революціонерів. Ця партія разом з есерами складала більшість в УЦР.

У відповідь на загарбання більшовиками влади в Росії і відставку Тимчасового уряду 7 (20) листопада 1917 року УЦР видала ІІІ Універсал, що проголосив Українську Народну Республіку (УНР), яка формально не поривала федеральних зв’язків з Росією. III Універсал містив наступні демократичні принципи: свободу слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.

Тим часом політичне становище не поліпшувалося. Молода Українська держава повинна була наново будувати свої взаємини з Росією. Нова більшовицька влада не сприймала Центральну Раду як орган державної влади, і Україну як державу взагалі.

Після невдалого повстання в Києві уряд більшовиків 17 грудня 1917 року висунув УЦР ультиматум, який був знехтуваний, що послужило приводом для наступу на Україну.

25 грудня 1917 року більшовики створили в Харкові альтернативний УЦР і Генеральному Секретаріату Народний Секретаріат УНР.

З тієї самої хвилини починається складний і дуже суперечливий період багатовладдя на українській території.

* * *

27 січня (9 лютого) 1918 року Українська Центральна Рада підписала Брестський мирний договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і УНР, згідно з яким Україна як незалежна держава була визнана державами Четверного союзу і РРФСР. Тим часом відповіддю на ІV Універсал, в якому 9 (22) січня УНР була проголошена «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», стала агресія військ Радянської Росії на чолі з есером Муравйовим.

Пізно увечері того самого дня, коли Радянська Росія оголосила війну УНР, частини червоних обстріляли будинок Грушевських у Києві. Але втрата книг, килимів, портретів гетьманів, колекції фарфору, зібрання європейського і східного мистецтва – все це не мало значення в порівнянні з тим, що цього не перенесла мати Михайла Сергійовича, Глафіра Захарівна. Її винесли напівживою з будинку, що горів, і, не витримавши потрясіння, вона через два дні померла в Тарасівській лікарні.

Під час підписання Брестського мирного договору Центральна Рада на чолі з Грушевським була вимушена покинути Київ, декілька годин опісля про це дізналася українська делегація на переговорах. Здавалося, надій відновити владу вже не було і прийшов час визнати своє безсилля. Але Михайло Сергійович в нескінченній боротьбі за українську незалежність став, як здавалося його оточенню, зовсім залізним. Згнітивши серце і подавивши всі свої сумніви щодо успіху і доцільності операції, він пішов на великий ризик: 3 (16) лютого було підписано відозву делегації Центральної Ради до німецького народу з проханням військової допомоги.

Додому члени Центральної Ради поверталися під прикриттям німецьких військ, які відтепер окуповували Україну, що стало для українців справжнім потрясінням…

Грушевський пояснював своєму народу, що це на користь Німеччині допомогати Україні стати самостійною і сильною. Він запевняв, що німецькі війська залишаться ненадовго, лише очистять Україну від більшовиків і повернуться додому, бо Німеччині самій потрібні ці частини.

УНР переживала кризу. По суті, головною проблемою України в той момент була відсутність централізованої влади. Рада не змогла оволодіти ситуацією, скрізь були хаос і анархія, що не влаштовувало і німецькі окупаційні власті. Тому німці почали готувати державний переворот, який і відбувся в ніч на 30 квітня 1918 року.

На засідання 29 квітня, де вирішувалися важливі питання, увірвалися німецькі військові. Прозвучала команда: «Руки вгору!» Всі члени Центральної Ради, не розуміючи, в чому справа, підняли руки. Всі, крім Михайла Грушевського. Після цього мужнього вчинку Михайло Сергійович високо виріс в очах як своїх прихильників, так і ворогів.

Багато істориків дивував той факт, що після гетьманського перевороту Грушевський заради власної безпеки не виїхав за кордон, а залишався в Києві інкогніто. Якийсь час він ховався в передмісті Києва, потім в самому місті у знайомих.

Хоча Михайлу Сергійовичу доводилося часто міняти місцеперебування, він не припиняв літературної і наукової роботи, знаходячи в ній заспокоєння від всіх важких переживань, що навалилися на нього впродовж останніх років. За цей період він написав 4, 5 і 6 частини «Всесвітньої історії», а також книги «Стародавня історія. Античний світ і «Середні віки Європи».

З 1919 року Грушевський вирішив «перевести свою роботу за кордон», щоб далі служити Україні. Почалися роки еміграції. Родина Грушевських кочувала до Швейцарії, а звідти – до Австрії. Катерині, дочці Михайла Сергійовича, довелося покинути Київський університет, в який вона поступила і де вже почала свою наукову діяльність, опублікувавши свої перші статті з літературної критики. Навчання вона продовжила в Женевському університеті.

* * *

У 1924 році Грушевський повернувся в Україну, куди його тягнуло весь цей час. Він нарешті отримав дозвіл на створення кафедри історії України і секції методології і соціології при ній. У Радянській Україні повним ходом йшла українізація, українська мова була визнана державною мовою республіки.

При безпосередній участі ученого в 1926—1927 роках починає свою діяльність Асоціація культурно-історичних досліджень при Київському інституті народної освіти. Грушевський читає тут курси «Сучасна соціологія. Примітивне мислення і його еволюція» і «Соціальна і культурна течії в Україні». Проте в недалекому майбутньому соціологія в СРСР надовго потрапила під заборону.

Незабаром наступив період жорстокого переслідування українства тоталітарним режимом, в гуманітарній сфері вводилася марксистсько-ленінська методологія. Радянська влада почала фабрикувати справи проти діячів української науки. Першою в цьому списку була справа «Союзу визволення України». Почалося цькування і переслідування українських діячів, людей науки і мистецтва. Грушевського намагалися змусити свідчити проти деяких обвинувачених, але він не погодився, після чого Михайлу Сергійовичу наказали покинути