Читати книгу - "Сповідь з того світу"

а то зараз я їй мозги з голови виб’ю!

Іван підвівся, відкинув геть документи.

– А ти в мене стріляй, гнида. Ну, чого чекаєш?

– Я вас двох завалю, мля буду! Сина сиротою лишиш!

– Іване! – крикнула Марія, але той ступив іще крок уперед. Раптом десь удалині почулися звуки міліцейської сирени.

– Пусти її! – гримнув Іван.

«Тільки без мокрухи», – повторив сам собі Нед, а тоді перевів пістолет на Івана:

– Підписуй!

– Пусти її кажу, бо тут тобі і смерть!

– Фак!

Він вистрелив. Марія скрикнула і смикнулася у бік свого чоловіка. Та було пізно: Нед вистрелив іще двічі, Іван хитнувся і впав горілиць. Марія кинулася до нього. Нед іще хотів пальнути, тільки у його пістолеті скінчилися набої, а сирени вже вили зовсім поруч.

– Фак! – знову крикнув Нед.

Все, що він зробив, – це підхопив свої документи, Іванів портфель і розчинився у пітьмі, так що чути було тільки, як рвонула польовою дорогою «дев’ятка».

Марія не могла у все це повірити. Її душа, захлинаючись від болю, ніяк не могла цього стерпіти й усвідомити. Кричала, та крику того не було чути; плакала, тільки сльози ті не текли; одні прокльони підіймалися до самого неба. Хитаючись, наче п’яна, вона пішла полем, рвучи на собі волосся…

Розділ 7

Михайло

Світало. На сході небо було червоним: невідомо, чи то на вітер, чи на дощ, чи на смерть. Сонячні промені освітили поле під Городком, чорну дорогу, голі дерева й придорожню пожовклу траву, притрушену брудним листом. Грудень цьогоріч видався досить теплим: певно, все-таки суне оте глобальне потепління, нема уже тієї зими, що колись…

Іванове тіло підвезли на каталці до «швидкої» і з гуркотом закинули всередину. Двоє лікарів і сестричка спритно заскочили, зачинили дверцята, і «швидка» рвонула з місця, ревучи двигуном та завиваючи сиренами.

Траса уже не була такою пустельною: водії проїжджали повз місце пригоди і з цікавістю зазирали, намагаючись вгадати, що тут сталося. Частину дороги довелося обгородити: тут зараз будуть працювати слідчі з експертами. Місцевий дільничий інспектор уже був на місці, стояв біля тих кущів і оглядав місце трагедії, інші хлопці посідали у машини, щоб зігрітися: все-таки не май місяць. Чекали прокурорських.

Пан Михайло працював у карному розшуку не перший рік і добре знав, як слід діяти у таких ситуаціях. Саме йому встигла подзвонити Марія, і саме він летів на виручку своїм знайомим на чолі міліцейського наряду. Уже дорогою викликав «швидку» і підняв на ноги ДПС. Не встиг. Знову це прокляте дежавю…

Бачачи могутню постать Михайла на дорозі, водії старанно і швидко оминали це місце і роз’їжджалися. Дуже мало виявилося бажаючих висунути голову у вікно і спитати:

– Командире, що тут?

Михайло тоді просто глипав своїм сердитим поглядом на цікавого, той втягував голову у плечі і поспішав зникнути чимдалі з очей.

Майор озирнувся навколо, тоді підійшов до Іванової машини, заліз усередину. Зважаючи на його велетенський зріст і могутню статуру, зробити це було зовсім не просто, але він таки всівся на сидінні водія, одягнув рукавички.

– Для кого ж роблять ці машини?

Найперше кидалася в очі спортивна сумка, що стояла на задньому сидінні. Майор легенько обмацав її і зробив висновок, що нічого цікавого у ній бути не може. І тут погляд його вперся у веб-камеру, що була вмонтована зверху.

– Цікаво, що там за кіно?

Доки інформація з флешки «грузилася» у Михайлів планшет, майор продовжував оглядати салон. Зауваживши жіночу сумочку, узяв її в руки, став виймати і розглядати її вміст. У боковій кишенці знайшов паспорт. Розгорнув, на нього дивилася Марія – геть молоде дівча. Далі, вже в іншому відділі знайшов зелену папку з документами. Нашвидкуруч переглянув, перегорнув, тоді склав цю папку і сховав собі у внутрішню кишеню куртки. Схоже, більше тут цікавого не було нічого, тож Михайло сховав планшет, поправив усе, як було, і вийшов з машини.

Навкруги і далі панував спокій: дільничний продовжував стояти біля кущів, балакаючи з кимось по мобільному, а хлопці сиділи в машині й, очевидно, травили анекдоти. З боку Городка їхала чергова машина, тільки цього разу вона не проїхала повз, а зупинилася на узбіччі. Це була BMW Х5, з неї вийшов чоловік у прокурорській формі, зачинив дверцята і натиснув кнопку сигналізації.

Михайло впізнав його – слідчий прокуратури Недоля. Той підійшов, подав руку.

– Привіт доблесній міліції.

– Дай, Боже, і прокурорським… Ой-ой-ой, де ж ти так свою «беху» добив?

Михайло мав на увазі вигляд машини: вона була від коліс до скла обтріскана свіжим болотом.

– Не можу сидіти без діла: проїхався по території, подивився. Думаю, може побачу щось цікаве. А тут як? Що з потерпілими?

– Надії дуже мало. Іде операція. Можлива кома.

– Ну, кома – то ще не крапка. Операцію «Перехват» оголосили?

– Своє діло знаємо.

– Щось знайшли? – далі розпитував Недоля.

– Гільзи від ТТ. Кров. А ще бичок «Мальборо».

– Ножі, пістолети, битки… Як же мені набридли ті їхні дебільні розбори…

Михайло знизав плечима.

– На розбори не схоже: не такий Іван, та й жінка з ним їхала. Не пішов би сам проти чотирьох.

– Чотирьох? – перепитав Недоля, примруживши очі.

– По слідах видно, що нападників було четверо.

– Ух ти. Мало того, що Шерлок Холмс, то ще й Слідопит. Щось засидівся ти в майорах, Міша.

– Михайло, – поправив майор.

Недоля закурив «Мальборо», дійшов ближче до Іванової машини, зазирнув усередину, потім обійшов навколо, вивчаючи сліди на землі.

– Ти, Міша, можеш бути вільним, ми вже далі самі.

Михайло підійшов, горою навис над «слідаком».

– Це були мої добрі знайомі.

Слідчий випустив дим з легенів.

– І чим ти тут поможеш, Міша? Справа резонансна, в області знають. Полковник уже до мене із самого ранку наярює.

Ніби на доказ тих слів, у Недолі знову задзвонив телефон. Слідчий глянув на дисплей, тоді узяв слухавку.

– Слухаю, товаришу полковник. Так, уже на місці. Працюємо. Так, усе під контролем. Обов’язково. Так, усе зрозуміло, буду доповідати.

Недоля сховав телефон у кишеню, поглянув на Михайла і мовив скрушно:

– От бачиш. І так кожних п’ятнадцять хвилин.

Михайло мовчав, дивився кудись далеко, ніби там хотів знайти відповіді на свої запитання. Нарешті вголос мовив:

– Ну, якщо вже сам полковник так переймається тою справою, то я можу спати спокійно.

– Що ти маєш на увазі? Слухай, Міша, шось ти надто збуджений із самого ранку. Я розумію, знайомих постріляли… Їдь додому, відпочинь собі…

Михайло стояв далі на своєму місці, дивився на сонце, примруживши очі. У Недолі знову задзвонило, він дістав