Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

підходила як пасовисько для їхньої худоби. Розселення слов’ян було повільним і здебільшого мирним, а його наслідки виявилися довготривалими.

Розділ 3

ВІКІНГИ НА ДНІПРІ

В Україні, як і майже в усій Європі, доба Великого переселення народів, або «варварських набігів», змінилася добою вікінгів, що тривала з кінця VIII до другої половини XI століття. Як і слід було очікувати, кінець «варварських набігів» не означав кінця вторгнень узагалі. Нові нападники прийшли з територій нинішніх Швеції, Норвегії та Данії. Це були вікінги, відомі також як нормани в Західній Європі або варяги у Східній. Вони грабували, підкорювали та керували цілими країнами чи їхніми частинами. Вони також змінили природу деяких держав, що вже існували на той момент, і створили нові.

Коли ж усе це почалося? Є точна дата початку епохи вікінгів у Британії — 8 червня 793 року. Цього дня пірати-вікінги, які, ймовірно, прибули з Норвегії, напали на християнський монастир на острові Ліндісфарн біля англійського узбережжя та пограбували його. Вони втопили частину ченців у морі, а решту забрали в рабство і зникли з монастирськими скарбами на своїх дракарах. Протягом того самого десятиліття вікінги/нормани, які пізніше дадуть назву провінції Нормандія, з’явилися біля берегів Франції. Так почалася доба вікінгів.

Візантійський двір започаткував перші контакти з вікінгами не пізніше 838 року, коли посли від короля Русі (Rhos) з’явилися у Константинополі, пропонуючи імперії мир і дружбу. Вони прибули з півночі, але не захотіли повертатися додому тим самим шляхом, побоюючись зіткнення з ворожими племенами, тому імператор відправив їх назад через Німеччину. При дворі Людовіка Благочестивого, сина знаменитого Карла Великого, у них впізнали шведів чи норвежців і запідозрили в шпигунстві. Хоча вони, можливо, зовсім не були шпигунами й мали всі підстави побоюватися нападу як слов’ян, так і (що більш імовірно) кочовиків понтійських степів на зворотному шляху до Північної Європи.

Знайомство візантійців із вікінгами, що почалося так мирно, невдовзі завершилося конфронтацією. 859 року флотилія вікінгів потривожила Середземномор’я. Наступного року інша група спустилася Дніпром, перетнула Чорне море і, увійшовши в Босфорську протоку, атакувала Константинополь. Як і у випадку з нападом вікінгів на Ліндісфарн, нам відома точна дата нападу варягів[9] на столицю могутньої Візантійської імперії — 18 червня 860 року. Місто та імперія були заскочені зненацька, оскільки імператор Михаїл у цей час був у поході в Малій Азії. Його флот перебував у Егейському та Середземному морях, захищаючи імперію не лише від арабів, а й від вікінгів, які побували там минулого року. Ніхто не очікував, що вони нападуть ще й з півночі.

Нападники не мали знарядь для довгої облоги й не могли зруйнувати мури міста, але натомість напали на передмістя, грабуючи храми та палаци, вбиваючи й топлячи тих, хто чинив опір, і залякуючи населення. Потім вони пропливли Босфор, увійшли в Мармурове море й почали грабувати Принцові острови біля столиці. Патріарх Фотій, верховний християнський та імперський посадовець у місті, просив у Бога захисту в своїх молитвах та проповідях. В одній зі своїх проповідей він змалював беззахисність містян перед загарбниками: «Повз місто проходили човни, на них були екіпажі з піднятими мечами, ніби погрожували місту смертю від меча, і всяка надія полишила людей, і місто покладалося лише на Божу допомогу». Нападники таки відступили, і Фотій пояснив чудесне спасіння міста заступництвом Божої Матері. Це трактування переросло в легенду, що стала основою для святкування дня Покрови Божої Матері. За іронією долі, це свято так і не закріпилося у Візантії, зате стало надзвичайно популярним в Україні, Росії та Білорусі — землях, з яких вікінги прийшли, щоб напасти на Константинополь.

Вікінги, які напали на столицю Візантії влітку 860 року, навряд чи були зовсім невідомі Фотію і його сучасникам. Патріарх називає їх «руссю», так само як членів руського посольства 838 року. Він навіть стверджує, що вони були колись підданими Візантії, але з’ясування подробиць залишилося для наступних поколінь учених. Ким вони були? Пошук відповіді на це питання триває останні два з половиною століття, якщо не більше. Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження. Візантійські автори, які писали грецькою, швидше за все, запозичили його в слов’ян, а ті — у фінів, які використовували слово «Руотсі» («Ruotsi») для позначення шведів, що шведською означає «люди, які веслують». А вони дійсно веслували. Спочатку Балтійським морем до Фінської затоки, потім озерами Ладога, Ільмень та Белоозеро до верхів’їв Волги — річки, що пізніше стала уособленням Росії і в ті часи становила основну частину Волзького торгового шляху до Каспійського моря та арабських країн.

«Руські» вікінги, що являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо, фінських норманів, спершу потрапляли до Східної Європи здебільшого як торговці, а не завойовники, бо в лісах регіону було мало поживи для грабунків. Справжні скарби знаходилися на Близькому Сході, за землями слов’ян, через які вони мусили мати право проходу. Та, судячи з того, що нам відомо про вікінгів-русь, вони не вважали торгівлю та війну (точніше, торгівлю й насильство) несумісними. Зрештою, їм доводилося захищатися в дорозі, бо місцеві племена не вітали їхньої присутності. А торгівля, якою вони займалися, мала й елемент примусу, бо вони торгували не лише продуктами лісу — хутром і медом, а й рабами. Щоб отримати їх, вікінги повинні були встановити якийсь контроль над місцевими племенами та брати данину, яку вони потім відправляли Волзьким торговим шляхом. Вони обмінювали товар на каспійських ринках на срібні арабські дирхеми, скарби з яких пізніше виявлять археологи. Ці скарби позначають торговий маршрут вікінгів від Скандинавії до Каспію.

Проблема полягала в тому, що вікінги були не першими, хто придумав таку «бізнес-модель». Вони зіткнулися з конкуренцією з боку хозар, чиї правителі контролювали торгівлю на Волзі та Дону, збираючи данину з місцевих племен. Крім того, хозари мали на своєму боці Візантію, і деякі вчені вважають, що напад русі на Константинополь був помстою за те, що візантійці допомогли хозарам збудувати фортецю Саркел. Розташований на лівому березі Дону, Саркел дозволяв хозарам повністю контролювати торгівлю на Азовському морі. Крім того, хозари мали свій форпост у Києві, на дніпровському торговому шляху, але їхнє правління не поширювалося на лісисті райони на захід від річки, і невдовзі вони втратили контроль над Києвом.

«Повість минулих літ», що є джерелом більшості наших знань про цей період, розповідає про боротьбу за місто між різними групами вікінгів, що відбувалася близько 882 року. Двоє