Читати книгу - "Гра у три руки"

дрібниці, але колись вони переливаються через край, і тоді здається: все, більше не можу. І не знаєш, як пережити цей стан.

— Є таке, — погодилась Ірина. — Отже, конкретного поганого, серйозного у тебе нічого не сталося? Скажи!

— Начебто ні.

— Ти мене налякав...

Їй по-справжньому відлягло. І не лише від моменту його дзвінка, а за весь день накопичення власного негативу. Рука знайшла кнопку нічника й вимкнула світло. Так було приємніше. Ну, тепер снодійне вже можна відкласти.

— Послухай мене... — збираючись із думками, попросила Ірина. — Послухай, будь ласка, уважно. Я не знаю рецепту виходу з такого стану. Справді не знаю. У мене таке трапляється часто, і коли це відбувається, ненавиджу сама себе. Доводиться лише терпіти. Потім само минає. Поступово. Але для тебе... якщо ти раптом сам розумієш, як... Скажи, я справді на все згідна. Чим можу тобі допомогти?

— Побудь зі мною, — попросив він. — Просто поговори. Бо самому зараз неможливо.

— Гаразд. А ти знаєш, — несподівано згадалось їй, — у мене таке траплялося досить давно, ще до тебе. Якраз на самий Новий Рік. А потім... З тобою — жодного разу. Ні, ще буде, звичайно. Іноді життя так дістане, що не знаєш куди подітися. Ти добре зробив, що згадав про мене у такий момент. А чому раніше не телефонував? Ну, просто так...

— Не знаю. Напевно, боявся щось порушити. Щось таке виникло — свого роду цінне, потрібне. Коли отримуєш щось подібне і ніколи не мав із ним справи, не знаєш, як користуватися, — завжди поводишся обережно. Не зіпсувати. Так і я.

— Ну, схоже воно виявилося не настільки тендітним, — зауважила Ірина. — Я чую, тебе витягає потроху. Голос уже змінивсь. Я справді злякалася.

— Пробач, — сказав він,— якось не подумав про цей момент. А ти? Чому не телефонувала? Гадаю, ти звикла перебирати ініціативу в різних питаннях.

— Що, голосовий тембр підтверджує раніше набуте враження? — засміялась Ірина.

— Повністю.

— Як тобі сказати... Ти ж поставив мене надто близько до небезпечної грані. Не хочеться виглядати в очах потрібного тобі чоловіка повною ідіоткою.

— Викрутилася, — погодивсь Олег. — Приймається. А голос у тебе приємний. Сильний, упевнений, але водночас не різкий, не грубий. Я не раз намагавсь уявити, як він звучить. Знаєш, чогось подібного й чекав.

Вона розсміялася весело та щиро.

— Ну, знаєш — звучить... Звучить тоді, як я комусь чортів даю по роботі. Або... ти ще не бачив «театру одного актора» у моєму виконанні. Іноді життя примушує до такого вдаватись. От тоді він справді звучить! Ну і... ще можливі ситуації, коли голос... словом, також звучить. Правда, я вже забула, коли це було.

— Уявляю... — помовчавши, згодивсь Олег. І не відчувалось у його мовчанні жодного натяку на ніяковість ситуації.

— Навряд чи, — продовжувала сміятись Ірина. — Це не можна уявити. А твій голос мені також подобається. До речі, ти питав, чому я не телефонувала першою. Бувало, подумаю — а раптом ця людина не вміє говорити. Раптом збивається, затинається... Знаєш, дехто на папері есесмесками вміє висловитись, а так... От і боялась. Якщо зіпсує враження — потім важко спілкуватися, принаймні із задоволенням.

— Розумію, — знову згодився він. — І я відчував щось схоже. Радий, що нас пронесло через це «підводне каміння».

Вони розмовляли без зупинок. Сон кудись подівсь, і якщо увечері його дезертирство викликало цілком закономірне обурення, то зараз ставало просто не до нього.

Першою зиркнула на годинник Ірина.

— Котра?! Пів на четверту?! Коли?!

— Час летить, — укотре погодився він. — А тобі ж рано вставати! Завтра будеш ніяка. Пробач, захопився...

— Ну що ти! Дрібниці. Ще десять хвилин. Висплюся. Зате, коли засинаєш з позитивними емоціями, година йде за дві.

— Не думав над цим, — зізнавсь Олег. — Можливо. Дякую, що ти є.

— Ну... цінуй! Тепер ти телефонуватимеш мені?

— Обов'язково. А ти?

— Завтра зранку. Питиму каву п'ять хвилин. Без цього не можу. Отже, п'ять хвилин на розмову. Стоп... так... тобі ж рано вставати не потрібно! Ні, виспися хоча б сам. Пізніше. Коли прокинешся, — набери.

— Ні, буди, — попросив Олег. — Хочеться попити кави разом з тобою. Якщо ти не проти.

— Телефоном?! Хоча... чого ж, цікаво. Кажуть, навіть секс телефоном буває. Чому ж кави не випити? Давай!

— Тоді я теж о шостій. Усе. Спимо. Тобі завтра важче буде. Гарних снів!

— Уже нема коли... — пошкодувала Ірина.

— Справді, нема...

Очі заплющились, і сон надійшов одразу. Дві години... Вистачить. Вона була по-справжньому не сама.

На прощання уявилася «хонда» одного з попередніх випусків, проте доглянута і чисто вимита, адже такий чоловік схильний тримати порядок скрізь. Він виходить, одягнутий просто, але зі смаком, не у брендових речах, проте з усіма ґудзиками, без дірок у кишенях та з незаляпаними штанками. Зачиняє дверцята й піднімається нагору: готувати до майбутнього життя чиєсь дурнувате, проте надзвичайно здібне чадо. І в його заповненій складними формулами голові ще залишається достатньо місця для почуттів, емоцій та переживань... і для неї.

VI

 

оняття «сама» з нею було завжди.

Величезне місто асоціювалося в Ірини з людською рікою. Її бурхливі потоки котилися вулицями, затікаючи і виринаючи з метро й підземок, вируючи біля роззявлених дверей крамниць та офісів, несучи на собі залізні машини, наче сірникові кораблики. Ірина постійно перебувала у цих хвилях, до того ж, тільки на гребені, проте легко могла сказати будь-якого моменту, не кривлячи душею, — я сама.

А ще гігантське місто вважала складним, на кшталт годинникового, механізмом. Із сотнями тисяч деталей, серед яких були і надскладні мікросхеми, — надійні й не дуже, і примітивні металеві та пластмасові болтики, часто-густо іржаві, із «заїждженою» різьбою; просто пилюка та іржа, таргани й міль, які псували повітря та вигляд, заважаючи працювати вузлам механізму. Ірина була дуже важливою деталлю на своєму місці, контактуючи водночас із багатьма іншими, координуючи їх роботу, перебуваючи не раз по коліно у пилюці та бруді. І все ж таки справедливо мала підстави вважати себе відокремленим елементом.

Переплітаючись увесь час із багатьма іншими людьми тілами, думками й траєкторіями, наче лоза у виготовленому з неї кошику, Ірина, однак, залишалася сама. Навіть виконуючи чужі завдання, її «мікросхеми» працювали автономно, думки виникали