Читати книгу - "Лялька"

переймався, аж раптом із ліфта вийшов кур’єр внутрішньої служби доставки зі ще одним дивовижним оберемком квітів у руках. Фінлі виглядав так, наче був готовий його вдарити.

— Усе гаразд? Маю квіти для місіс Емілі Бакстер, — оголосив неохайний молодик.

— Жахливо, — пробурчав Фінлі.

— Це вже буде п’ятий чи шостий для неї. Невже вона така гарна? — запитав незграбний чоловік, заставши Вульфа зненацька таким недоречним запитанням.

— Гммм…. Вона… Дуже гарна, — запинаючись, відповів Вульф.

— Ми не думаємо про інших детективів з такої точки зору, — перебив Фінлі, побачивши труднощі свого напарника.

— Це залежить від… — Вульф озирнувся на Фінлі.

— Я хотів сказати, що, звісно ж, вона гарна, — випалив Фінлі, втрачаючи спокій від цієї розмови. — Але…

— Думаю, що кожен із нас по-своєму унікальний і красивий, — мудро закінчив Вульф.

Вони з Фінлі кивнули один одному, бездоганно ухилившись від незручного запитання.

— Але він би ніколи не… — запевнив кур’єра Фінлі.

— Ні, ніколи, — погодився Вульф.

Чоловік нерішуче глянув на двох детективів.

— Добре.

Зі свого кабінету вийшов Сіммонс і побачив, що Вульф усе ще був тут.

— Вимітайся, Вульфе!

Вульф розвернувся до кур’єра.

— Стіл у кутку, — підказав він, перед тим як ступити у вільний ліфт, благаючи, щоб серед того натовпу репортерів, із яким йому доведеться зіткнутися, не було його колишньої дружини.

Розділ 3

Субота, 28 червня, 2014 [6.09]

Більше десяти хвилин Бакстер і Едмундс прочекали у головній приймальні лікарні Королеви Єлизавети. Вхід до кафе та кабінету В. Г. Смітса перекривали хлипкі на вигляд загородки. Коли Бакстер глянула на купку недосяжних «Monster Munch», у неї забурчало в животі. Нарешті охоронець із помітно зайвою вагою без поспіху підійшов до стійки й зовсім непривітна жінка з приймальні вказала на них.

— Агов! — вигукнула вона, помахавши їм так, немов кликала до себе собаку. — Джек проведе вас.

У охоронця на плечі точно були крихти від чіпсів. Неохоче, до болю повільно, він повів їх до ліфтів.

— Ми взагалі-то поспішаємо, — не втрималася Бакстер.

На жаль, складалося враження, що це ще більше сповільнило чоловіка.

Коли вони вийшли з ліфта у підвалі, їхній ескорт уперше до них заговорив.

— «Справжня» поліція не довіряє нам, скромним охоронцям, таке складне завдання, як сидіти біля дверей палати, тож вони взяли це на себе. Велике їм на тому спасибі.

— Після того, як тіло спустили до моргу, його охороняли? — люб’язно поцікавився Едмундс, намагаючись заспокоїти роздратованого охоронця.

Ідучи вузьким коридором, він витягнув свій записник, готовий тут-таки записати відповідь.

— Тут я можу лише здогадуватися, — почав чоловік із перебільшеною задумою, — однак гадаю, що після смерті поліція не вважала того хлопчину небезпечним. Але я повторю, це лише припущення.

Охоронець самовдоволено всміхнувся із власного жарту. Едмундс глянув на Бакстер, очікуючи, що вона похитає головою чи глузуватиме з його дурних запитань. На диво, замість цього, вона вступилася за нього.

— Мій колега намагається, хоча й не дуже вдало, витягнути з вас, чи охороняється морг.

Вони зупинилися біля подвійних дверей без позначок. Чоловік зверхньо постукав пальцем по маленькій наліпці на шибці «Входу немає».

— А це тоді для чого, мила?

Бакстер пройшла повз неприємного чолов’ягу та притримала двері для Едмундса.

— Дякую, ви були най… — вона зачинила двері перед обличчям охоронця, — …паскуднішим провідником.

На відміну від охоронця, який нічим їм не допоміг, патологоанатом був приязним і вправним. За кілька хвилин він знайшов і роздруковані, й електронні файли, пов’язані з Наґібом Халідом.

— Насправді, мене не було тут під час розтину, однак згідно з цими записами причиною смерті визнано тетродоксин. У крові знайшли його сліди.

— І цей тетоксин…

— Тетродоксин, — патологоанатом виправив її навіть без натяку на зверхність.

— Так, він. Що це таке? Як його можна дістати?

— Це природний нейротоксин.

Бакстер і Едмундс безпорадно глянули на нього.

— Це отрута, і, ймовірно, він проковтнув її. Більшість смертей від тетродоксину трапляється від споживання риби-фугу, делікатесу для деяких, хоча сам я надаю перевагу «Ferrero Rocher».

Шлунок Бакстер знову болісно забурчав.

— Хочете побачити тіло? — запитав патологоанатом.

— Будь ласка, — відповіла вона.

Раніше Едмундс не чув, щоби Бакстер користувалася цим словом.

— Чи можу я поцікавитися причиною такого інтересу?

Вони пройшли до стіни з великими начищеними металевими дверцятами морозильників.

— Щоб перевірити, чи голова й досі на місці, — промовив Едмундс, усе ще шкрябаючи щось у записнику.

Патологоанатом глянув на Бакстер. Він очікував, що вона посміхнеться чи, можливо, вибачиться за чорний гумор свого колеги, однак детектив щиро кивнула у відповідь. Трохи збентежений, чоловік знайшов потрібні дверцята у нижньому ряду й обережно витягнув зі стіни полицю. Усі троє затамували подих, коли перед ними матеріалізувався славнозвісний серійний убивця.

Смагляві ноги вкривали старі шрами та опіки. Потім вони побачили руки. Бакстер ніяково глянула на два деформовані пальці на лівій руці і згадала ту ніч, коли з камери попереднього утримання вийшов, заляпаний кров’ю, Вульф. І як наступного дня керівництво запитало її про це, і вона все заперечувала. Коли світло впало на чоловікові груди, всі троє побачили величезні шрами від численних операцій, які пережив Халід, коли лікарі намагалися виправити ушкодження, які він отримав під час нападу Вульфа. Нарешті патологоанатом витяг полицю повністю, і вони витріщилися на відсутність будь-чого, там де мала б бути Халідова голова. Там зяяло порожнє місце.

— От же лайно.

***

Вульф тинявся біля головного входу до Нового Скотленд-Ярда і знервовано поглядав на величезний натовп, котрий зібрався в тіні високої скляної будівлі, яка займала майже два акри в центрі Вестмінстера. Біля тимчасового підвищення, яке зводили на зручному для преси місці, біля всім відомого знака, який обертався, завершували останні штрихи.

Колись хтось казав Вульфу, що дзеркальний напис на тому знакові мав символізувати невсипущу пильність столичної поліції, адже споглядач вдивлявся у власне відображення, яке завжди спостерігало за ним. Те саме можна було сказати і про решту величезної будівлі, яка у погожі дні майже зникала, бо дзеркальні вікна набували форми вікторіанського готелю з червоної цегли, що стояв навпроти, й обрисів годинникової башти позаду на 55 Бродвей.

У кишені Вульфа почав дзижчати телефон, і чоловік вилаяв себе за те, що забув його вимкнути. Він побачив, що це телефонував Сіммонс,