Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

власне, моя вина, витрачала майже весь час на написання книги, замість того, щоб збирати матеріал та налагоджувати зв’язки. Хоч би як там було, у двадцять два я продала свою першу книжку, і відтоді це стало моїм основним родом зайнятості.

— І ти утримуєш себе лише книжками? — Том здивовано звів брови. — Поважаю.

— Не зовсім. Я підробляю вчителюванням, роблю редакційні звіти й таке інше. І мені пощастило, — пощастило? Кортіло прикусити собі язика. — Гаразд, може не пощастило, не зовсім правильне слово. Мій дід помер, коли я була ще підлітком, тому мала трохи грошенят, щоби придбати невеличку квартирку в районі Гекні. Вона геть крихітна, лише кімната для мене та ноутбука, проте не треба платити за оренду.

— Гадаю, це чудово, що ви й досі підтримуєте стосунки, — зауважив Том. — Я маю на увазі Клер та Ніну. Не думаю, що зміг би так дружити з кимось зі школи. Нічого спільного з більшістю шкільних приятелів. Це не найщасливіші роки мого життя, — він уважно поглянув на мене, я знову почервоніла. Почала смикати за волосся, потім опустила руку. Це моя уява, чи щось зловісне криється в тому погляді? Йому про щось відомо? Якусь мить я намагалася знайти відповідь, проте відшукати щось іще, окрім брехні, не змогла. Поки я вагалася, тиша ставала дедалі болючішою. Жалюгідність ситуації муляла мені очі чимраз нестерпніше. Якого дідька я тут? Десять років. Десять років.

— Упевнена, всім було непереливки в школі, — зрештою сказала Ніна, розриваючи тишу. — Принаймні мені точно.

Я подивилася на Ніну з вдячністю, вона підморгнула у відповідь.

— У чому ж тоді таємниця? — запитав Том. — Такої затяжної дружби. Як ви зуміли зберегти її впродовж усіх цих років?

Я знову зиркнула на нього, проте цього разу в'їдливо. Він щось знає? От дідько, чому він присікався до цього? І що ж йому на це відповісти, щоб не виглядати цілковитою дурепою.

— Я не знаю, — відповіла зрештою, намагаючись бути привітною, проте усмішка була нещирою. Могла лишень молитися, щоби вираз обличчя був природним. — Гадаю, везіння.

— А половинка? — поцікавилася Мелані.

— Ні. Сама-самісінька. Навіть лабрадора нема, — моя відповідь мала би їх розсмішити, так і трапилося. Тоненький, тьмяний смішок із нотками жалю. — Фло, — озвалася миттю я, намагаючись відвести світло прожектора від своєї персони.

Фло одразу заусміхалася.

— Отже, я познайомилася з Клер в універі. Разом вивчали образотворче мистецтво, крім того, жили в одному гуртожитку. Пригадую, як зайшла до студентської кімнати відпочинку, а там вона, сидить перед тими, хто з Іст-Енду, жує волосся, ви ж знаєте, як кумедно вона накручує пасмо навколо пальця, а потім його гризе. Так мило.

Я намагалася пригадати. Хіба Клер колись так робила? Це здавалося бридким. Якась нечітка картинка вимальовувалася в голові — Клер сидить у кафе біля школи й накручує косу на палець. Може, вона так і робила.

— На ній були блакитні джинси — думаю, вони й досі у неї є, проте не вірю, що й зараз на неї налазять. У мене з універу десь із мішок лишніх кілограмів. У будь-якому разі, я підійшла й привіталася, а вона у відповідь похвалила мій шарф. Звідтоді ми — найщиріші подруги. Я лишень хочу наголосити, вона просто чудова, знаєте? Вона так надихає, так вміє підтримати. У світі так мало людей, які б, — Фло глибоко вдихнула, спинилася, намагаючись упоратися з хвилюванням. На свій страх, я помітила, як навернулися на очі сльози. — Не звертайте уваги. Вона — моя фортеця, заради неї зроблю що завгодно. Що завгодно. Знаєте, я хочу, щоб у неї була найкраща дівич-вечірка. Я хочу, щоби все було ідеально. Для мене це означає все. Кров із носа мушу це зробити, розумієте?

У її очах зблиснули сльози, в голосі було стільки напруженості та криці, стало аж лячно. Оглядаючи наше коло запрошених, я помітила, що це вразило не лише мене. Том виглядав спантеличеним, а Нінині брови сховалися під чубчиком. Лише Мелані й далі залишалася спокійною, так ніби це загальноприйнята норма почуттів до друзів.

— Вона виходить заміж, а не сідає за ґрати, — зауважила сухо Ніна. Можливо, Фло не почула цих слів, а можливо — й проігнорувала. Вона кашлянула і витерла сльози.

— Перепрошую, я сентиментальна дурепа. Гляньте лишень!

— А чим ти зараз займаєшся? — поцікавився Том. Лише після його запитання я зрозуміла, що Фло розповідала лише про Клер, але про себе майже нічого.

— Ой, — Фло потупила очі долу. — Та, власне. Трохи те, трохи се. Після університету вирішила зробити паузу. Не було мені спокою. Клер була неперевершена. Коли я була… не зважайте. Найголовніше — вона найкраща подруга, яку лишень можна уявити. Господи, ви тільки погляньте на мене, — Фло висякалася, потім підвелася. — Кому ще чаю?

Усі заперечно захитали головою, вона взяла тацю й пішла на кухню. Мелані дістала знову телефон, щоб перевірити, чи є зв’язок.

— Це було трохи дивно, — мляво додала Ніна.

— Що? — підвела погляд Мелані.

— Фло і ця у лапках ідеальна вечірка, — пояснила Ніна. — Вам не здається, що вона трішки… напружена?

— Ой, — зронила Мелані. Вона поглянула на двері кухні, потім тихо розтлумачила. — Не знаю, чи слід про це говорити, проте сенсу ходити околяса не бачу. На третьому курсі у Фло був стрес. Не знаю, що саме трапилося, проте вона пішла з університету перед випускними іспитами. Наскільки мені відомо, вона так і не закінчила навчання. Тому, як вам сказати, дещо вразлива стосовно тих часів. Фло не дуже любить розповідати про цей період.

— А, все зрозуміло, — мовила Ніна. Проте я здогадувалася, які думки крутилися в її голові. Щодо Фло, то викликало стривоженість не її життя після універу — це якраз хвилювало найменше. А все інше, саме воно й бентежило.

5

Я хочу спати, проте вони світять мені просто в очі. Беруть аналізи, роблять знімки, знімають липкий від крові одяг. Що трапилось? Що я зробила?

Мене везуть довгими тьмяними коридорами вздовж палат, де сплять пацієнти. Деякі з них прокидаються, я бачу відображення мого стану на їхніх заціпенілих обличчях, які відвертаються від мене так, ніби я згусток жахіття й мерзенності.

Мені ставлять запитання, на котрі не знаю відповіді, розповідають те, чого не пам’ятаю. Нарешті мене під’єднують до монітора й залишають саму, напхану наркотиками та примарними думками.

Проте таки не одну.

Важко повертаюся на бік і бачу ось таку картину: жінка-поліціянтка терпляче чекає на стільчику.

Мене охороняють. Але я не знаю чому.

Так і лежу, вирячившись у скляне вікно із сіткою, де