Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

сні, очевидно переживаючи страшне жахіття. Оскільки я завжди відчував особливий жаль до людей, що потерпають від жахливих сновидінь, то вирішив розбудити бідолашного. Але я рвучко відсмикнув руку, уже простягнуту, щоб поторсати його, переляканий тим, що збираюся зробити. Тої миті я ясно усвідомив той факт, що жодне сновидіння, яким би жахливим не було, не могло бути гіршим за реальність табору, де ми перебували, до якої я мало його не повернув.

Через явне недоїдання, що від нього потерпали в’язні, бажання поїсти стало основним примітивним інстинктом, навколо якого зосередилося духовне життя. Погляньмо на більшість в’язнів, коли їм доводилося працювати пліч-о-пліч і за ними не надто уважно стежили. Вони негайно розпочинали обговорювати їжу. Один розпитує товариша, який працює поруч, про улюблені страви. Потім вони починають обмінюватися рецептами і планують меню на день, коли знову зустрінуться, — день у віддаленому майбутньому, коли вони звільняться і повернуться додому. Вони говорять і говорять, змальовуючи все в деталях, доки раптове попередження не пронесеться над траншеєю, зазвичай у формі особливого пароля або цифри: «Охорона підходить».

Я завжди вважав розмови про їжу небезпечними. Хіба правильно провокувати організм докладними і сильнодіючими картинками делікатесів, коли йому доводиться адаптуватися до вкрай маленьких пайок і низької калорійності? Попри миттєве психологічне полегшення ця ілюзія, з погляду психології, напевно, може бути небезпечною.

Протягом останньої частини терміну нашого ув’язнення денна пайка складалася з дуже рідкого супу, що його давали раз на день, і зазвичай маленької порції хліба. На додачу до цього були так звані «додаткові пайки», що складалися з двадцяти грамів маргарину, або шматочка ковбаси поганої якості, або маленького шматочка сиру, кількох краплин синтетичного меду, чайної ложки рідкого джему, залежно від дня. Калорійність цієї дієти абсолютно не обговорюється, особливо зважаючи на нашу важку фізичну працю та постійне перебування на холоді в невідповідному одязі. Хворим, які були «під особливою опікою», — тим, кому дозволили полежати в бараку замість того, щоб вийти на роботу, доводилося навіть гірше.

Коли щезли останні шари підшкірного жиру й ми уподібнилися до скелетів, обтягнутих шкірою й лахміттям, то помітили, що наші тіла починають пожирати себе. Організм почав перетравлювати власний протеїн, і м’язи зникли. Залишилося тіло, яке не мало сили опиратися. Один за одним помирали члени маленької комуни нашого барака. Кожен із нас міг із точністю вирахувати, чия черга наступна й коли прийде власна смерть. Після багатьох спостережень ми добре розпізнавали ознаки, що робило наші прогнози досить певними. «Він не протягне довго» або «Це наступний», — шепотіли ми один одному, а коли, під час щовечірніх пошуків вошей, ми бачили наші оголені тіла, думали приблизно так: «Це тіло тут, моє тіло, майже стало трупом. Що сталося з нами? Я ніщо, лише маленька частинка маси людської плоті… плоті, захованої за колючим дротом, скупченої у кількох земляних бараках; маса, певна частина якої щоденно розкладається, тому що мертвіє».

Я згадував вище, якими неминучими були думки про їжу й улюблені страви, що полонили свідомість в’язня, щойно в нього з’являлася вільна хвилька. Імовірно, це можна зрозуміти, адже навіть найсильніші з нас тужили за часом, коли знову матимуть вдосталь хорошої їжі, не заради самої їжі, а заради знання, що нелюдське існування, яке унеможливило нам інші думки, окрім їжі, колись скінчиться.

Ті з нас, хто не має подібного життєвого досвіду, навряд чи зрозуміють конфлікт, руйнівний для душі і сили волі, що відбувається в душі виголоднілої людини. Вони навряд чи зможуть уявити, що означає копати траншеї, вслухаючись лише у звук сирени, яка сповіщає 9:30 або 10:00 — півгодинну перерву на їжу — під час якої роздаватимуть хліб (поки він не закінчиться); постійно перепитувати бригадира — якщо він не заперечував — котра година, і ніжно торкатися кусня хліба в кишені куртки, спочатку погладжуючи його задубілими голими пальцями, потім відламуючи крихти, вкидаючи їх до рота й обіцяючи собі цього ранку протриматися до обіду.

Ми могли провадити нескінченні суперечки про сенсовність чи безсенсовність певних методів поводження з маленькими пайками хліба, який в останній період нашого ув’язнення давали лише раз на день. Існувало дві філософських школи. Перша виступала за те, щоб з’їдати пайку негайно. Це мало подвійні переваги: угамування найгостріших голодних нападів болю принаймні раз на день і захист від імовірної крадіжки або втрати пайки. Інша група, яка відстоювала розподілення пайки на кілька порцій, вдавалася до інших аргументів. Урешті до неї я й приєднався.

Найжахливішою миттю протягом двадцяти чотирьох годин табірного життя було пробудження, у все ще нічну годину три пронизливих свистки безжалісно виривали нас зі змореного сну і марень. Ми починали порпатися над мокрим взуттям, у яке заледве могли увіпхнути ноги, набряклі й натерті. Лунали звичні стогони й зітхання щодо дрібних неприємностей, як-от розрив дроту, який заміняв шнурівки для взуття. Одного ранку я почув, як чоловік, якого вважав сміливим і гідним поваги, плаче наче дитя через те, що мусить йти по замерзлій землі босоніж, бо його черевики остаточно розвалилися. У ці похмурі хвилини я знаходив дещицю заспокоєння; маленький шматочок хліба, який витягав із кишені і жував із насолодою.

Недоїдання, окрім того що спричиняло загальну стурбованість їжею, імовірно, також пояснювало той факт, що наші сексуальні бажання цілком зникли. Окрім перших ефектів шоку, це видається єдиним поясненням феномена, який психологи спостерігають у всіх чоловічих таборах: на противагу іншим винятково чоловічим закладам, таким як військові казарми, там було мало сексуальних збочень. Навіть у снах в’язень не зосереджувався на сексі, хоча його фрустровані емоції й витончені, вищі почуття постійно з’являлися у сновидіннях.

У більшості ув’язнених примітивне життя й намагання врятувати свою шкуру призводило до тотальної втрати зацікавлення всім, що не підпорядковувалося цій меті, і це пояснювало цілковитий брак сентиментів. Я зіштовхнувся із цим під час переводу з Освенцима до іншого табору, філіалу Дахау. Потяг, який віз нас — близько 2 000 в’язнів, — минав Відень. Близько півночі ми проїжджали неподалік однієї з віденських залізничних станцій. Маршрут пролягав повз вулицю, на якій я народився, повз будинок, де я прожив чимало років свого життя, власне, до ув’язнення.

У тюремному вагоні із маленькими заґратованими віконцями нас було п’ятдесят. Тільки дехто з нас мав достатньо місця, щоб сидіти навпочіпки, тоді як інші, змушені стояти годинами, скупчилися біля віконець. Звівшись навшпиньки і поглядаючи через голови інших крізь віконні ґрати, я кинув прощальний погляд на рідне місто. Усі ми почувалися радше мертвими, ніж живими, позаяк вважали, що потяг везе нас до табору Маутгаузен і нам залишилось жити тиждень або два. Я мав виразне відчуття, що дивлюся на вулиці, площі та будинки мого дитинства очима