Читати книгу - "Коли впаде темрява"

слина бризнула їй з рота. Шокована Паммі якусь мить з непевністю дивилася на маму, а потім зайшлася голосним плачем на одній ноті, ще більш нестерпним, ніж її обридлива лічилка.

— Хто тебе навчив брехати, Памело? — заверещала, вхопивши дитину за плече, Джорджія Андрісон. Її пальці майже вгрузли у дитячу плоть, зникнувши з виду.

— Вона не бреше! — заявила Вілла. — Нас скинуло з рейок, і ми покотилися в ущелину! Тепер і я пригадала, і всі ви теж! Хіба ні? Хіба ні? Все написано на ваших обличчях! Все видно по ваших довбаних лицях!

Не дивлячись у бік Вілли, Джорджія Андрісон показала їй середнього пальця.

Іншою рукою вона трясла Паммі туди-сюди, туди-сюди. В очах Девіда в один бік смикалася дитина, в інший — обвуглений труп. Чому сталася пожежа? Тепер він згадав, як їх перекинуло, але від чого сталася пожежа? Він не пам’ятав, можливо тому, що не хотів пам’ятати.

— Хто тебе навчив брехати? — не вгавала Джорджія Андрісон.

— Не треба, мамо! — промурмотіла дівчинка.

Мати потягла виючу — так само монотонно, на одній ноті — дитину кудись у темряву.

На мить запала могильна тиша — всі дослухалися виття відправленої на заслання Паммі, — а тоді Вілла обернулася до Девіда.

— З тебе досить?

— Так, — відповів він. — Ходімо.

— Котіться до чортів на виступці й попутного вітру вам в гузна, — закандзюбисто попрощався з ними Біґґерз, на що Дадлі відгукнувся веселим іржанням.

Девід потягнувся за Віллою до двостулкових дверей, де біля одвірка так само, схрестивши руки на грудях, тулився Філ. Але раптом Девід звільнив свою руку з Віллиної долоні і підійшов до Гелен Палмер, котра, хитаючись вперед-назад, сиділа в кутку. Вона підвела на нього свої потемнілі, сповнені сумнівів очі.

— У нас риба на вечерю, — промовила вона ледь чутним шепотом.

— Щодо цього нічого не знаю, — сказав він. — А от щодо тутешнього запаху ви мали цілковиту рацію. Тхне тут старими гнилими сухарями.

Він озирнувся і побачив, як несхвально позирають на них і Віллою решта пасажирів у місячному сяйві, що за бажанням могло ставати світлом флуоресцентних ламп.

— Гадаю, цей запах притаманний місцям, які давно замкнено і опечатано, — сказав він.

— Пензлюйте мерщій звідси, — подав голос Філ Палмер. — Ніхто тут не купляється на ваші витрішки.

— Ніби я не бачу, — промовив Девід і вийшов слідом за Віллою в осяяні місяцем потемки. Наостанок він почув сумний, мов шепіт вітру, голос Гелен Палмер: «Спершу перве, а потім вторе».

Прогулянка назад до «26» дала в сумі дев’ять миль вечірнього моціону, але Девід анітрішечки не почувався втомленим. Він гадав, що привиди не знають втоми, так само як і спраги чи почуття голоду. Крім того, зараз був інший вечір. Тепер високо и небі сяяв, мов срібний долар, місяць уповні, і паркінг перед фасадом «26» був порожній. На бічній гравійній стоянці застигли в тиші кілька трейлерів і лиш один, безсонний, гарчав і увімкнутими ходовими вогнями. Над входом тепер виднівся напис ЦЬОГО ВІКЕНДУ ГРАТИМУТЬ «НАЙТХОКС». ПРИВОДЬ ДО НАС СВОЇХ ДІВЧАТ ВИТРАЧАТИ ГРОШЕНЯТ.

— Круто, — сказала Вілла. — Ти мене приведеш, Вовколякайло? Хіба я не твоя дівчина?

— Ти моя дівчина, і я тебе приведу, — відповів Девід. — Питання в тім, що нам робити зараз? Корчма ж бо зачинена.

— Звісно, ми все ’дно зайдемо всередину.

— Але ж там замок.

— Він зникне, якщо ми захочемо. Пам’ятаєш, сприйняття? Сприйняття і сподівання.

Він згадав і смикнув двері, вони відчинилися. Дух бару залишався тим самим, тільки тепер до нього домішався приємний сосновий запах якогось миючого засобу. На сцені було порожньо, і стільці стирчали на стійці догори ніжками, але неонове зображення кряжу Вінд Рівер горіло — чи то менеджери залишили його ввімкненим, чи це тому, що їм з Віллою так хотілося. Останній варіант був більш вірогідний. Порожній, та ще й подвоєний дзеркальною стіною, танцювальний майданчик здавався величезним. Перекинуті догори дригом неонові гори мерехтіли в глибинах до блиску натертої долівки.

Вілла втягнула носом повітря.

— Я чую запах пива і парфумів, — сказала вона, — запах спортивного авта. Це так гарно.

— Це ти гарна, — сказав він.

Вона обернулась до нього:

— Тоді поцілуй мене, ковбою.

Він поцілував її там же, на березі танцмайданчику і, судячи з того, що він відчув, любощі не були поза питанням. Зовсім ні.

Вона поцілувала обидва кутики його губ і відступила назад.

— Вкинь четвертачок у джукбокс, гаразд? Я хочу танцювати.

Девід підійшов до музичного автомату в кінці бару, вкинув 25-центову монету і натиснув №Б19 — зазвучали «Пропащі дні, пропащі ночі», версія Фреді Фендера. Надворі, на парковці, Честер Досон, котрий збирався подрімати кілька годин, перш ніж продовжити свій рейс на Сіетл з вантажем електроніки, підняв голову, дивуючись, чи не почулася йому музика, вирішив, що то йому приверзлося, ї знову заснув.

Девід з Віллою повільно рухались в порожньому просторі, іноді віддзеркалюючись у стіні, іноді — ні.

— Вілло…

— Помовч трохи, Девіде. Бейбі хоче танцювати.

Девід притих. Він занурився лицем в її волосся і дозволив музиці нести себе. Подумав, що тепер вони залишаться тут і час від часу люди бачитимуть їх. «26» може набути репутації закладу з привидами, але, либонь, навряд; люди не згадують про духів, коли п’ють, якщо п’ють вони не на самоті. Хіба що іноді, вже після кінця роботи бармен і остання офіціантка (та найстарша, що відповідає за розподіл чайових) почуватимуться незатишно, ніби на них хтось дивиться. Іноді вони чутимуть музику навіть після того, як вона припинилася, або помічатимуть відрух у дзеркалі проти танцмайданчику або в тім, що у лаунджі. Звісно, лиш краєчком ока. Девід подумав, що вони могли б досягти й кращих місцин, але загалом у «26» було непогано. Тут до самого закриття закладу є люди. І тут завжди буде музика.

Він замислився, що станеться з іншими, коли бульдозер зруйнує їхню ілюзію — а це трапиться. І скоро. Він уявив, як Філ Палмер намагатиметься прикрити свою перелякану ридаючу жінку від падаючих уламків, які не можуть їй зашкодити, бо її там, коректно кажучи, просто нема. Він уявив Паммі Андрісон, яку затиснула в обіймах її вересклива матір. Делікатного залізничника Ратнера, котрий казатиме: зберігаймо спокій, громадяни, голосом, якого не чутно проти ревища великих жовтих машин. Він уявив книгаря Біґґерза, який, накульгуючи, намагається втекти, врешті падає, а маятник чавунної кулі хитається, і бульдозери гарчать, і руйнують, і світ зникає.

Йому приємно було уявити, що за ними встиг приїхати потяг — ніби їхні спільні сподівання змусили його приїхати, — але насправді він у це