Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

скальпель до такого абсцесу, відразу ж виявляєш, як черв’яка у гнилому трупі, маленького єврейчика, часто сліпого від несподівано пролитого на нього світла…»[51].

Ленін і Сталін також починали зі звинувачень «ворогів» у безлічі економічних помилок Радянського Союзу: винні були «шкідники», «саботажники» та агенти іноземних держав. Від початку 1930-х років, з наростанням хвилі арештів, Сталін почав вдаватися до ще сильнішої риторики, тавруючи «ворогів народу» як шкідників, паразитів, бруд, «отруйні бур’яни». Також він говорив про своїх опонентів як про мерзоту, яка має піддаватися «постійному очищенню» — так само нацистська пропаганда пов’язувала євреїв з образами шкідників, паразитів та заразної хвороби[52].

Після демонізації починався серйозний, законодавчо санкціонований процес ізолювання. Перед тим як євреїв почали забирати до концтаборів, їх було позбавлено статусу громадян Німеччини. Їм заборонялося бути державними службовцями, адвокатами, суддями; заборонялося одружуватися з арійцями; заборонялося навчатися в арійських школах; заборонялося вивішувати німецькі прапори; наказувалося носити на одязі жовті зірки Давида; також їх били і принижували на вулицях[53]. Перед тим як перейти до арештів, у Радянському Союзі «вороги народу» на плановій основі принижувалися на мітингах, виганялися з роботи, виключалися з Комуністичної партії, розлучалися з дружинами і чоловіками, які відчували до них огиду, і таврувалися власними розгніваними дітьми.

У таборах процес дегуманізації поглиблювався і сягав крайньої точки, що сприяло як залякуванню жертв, так і посиленню переконання мучителів у правомірності того, що відбувається. У великому інтерв’ю з Францем Штанглем, комендантом Треблінки, письменниця Гітта Серені запитала його, чому в’язнів табору перед тим, як убити, били, принижували, забирали у них одежу. Штангль відповів: «Для тренування тих, хто здійснював ці заходи. Для того, щоб вони могли робити те, що вони робили»[54]. У своїй книжці «Порядок терору: концентраційний табір» німецький соціолог Вольфганг Зофскі також показав, як дегуманізація в’язнів у нацистських таборах планомірно вбудовувалася у кожний аспект табірного життя — від однакового драного одягу до позбавлення права на приватність, суворих покарань і постійного очікування смерті.

У радянській системі процес дегуманізації також, як ми побачимо далі, починався у момент арешту, коли в’язнів позбавляли одягу і особистості, забороняли контакти із зовнішнім світом, катували, допитували і проводили через пародійні судові процеси — якщо взагалі судили. В особливому радянському різновиді процесу дегуманізації в’язнів свідомо «відлучали» від радянського життя, забороняли звертання «товариш», а з 1937 року в’язням уже навіть не могло бути присвоєне звання «ударника», хоч би як вони поводилися і тяжко працювали. Портрети Сталіна, які висіли у помешканнях і громадських місцях по всьому СРСР, згідно з численними свідченнями в’язнів, майже ніколи не з’являлися у тюрмах і таборах.

Я зовсім не маю на меті стверджувати, що радянські й нацистські табори були абсолютно однакові. Як побачить з цієї книжки будь-який читач, що має загальне уявлення про Голокост, життя у радянських таборах багато в чому відрізнялося від життя у таборах нацистських — відмінності ці були як ледве помітними, так і цілком очевидними. Існували відмінності в організації повсякденного життя і праці, різними були охоронці й покарання, різною була пропаганда. ГУЛАГ проіснував набагато довше, він пройшов кілька циклів особливо суворих і «людяніших» порядків. Історія нацистських таборів коротша, вона має менше варіацій: нацистські табори просто ставали дедалі жорстокішими, поки німці, відступаючи, не ліквідовували їх або союзники, наступаючи, не визволяли. Також ГУЛАГ об’єднував багато дуже різних таборів — від убивчих золотих копалень Колимського краю до «розкішних» секретних інститутів, де в’язні-науковці розробляли озброєння для Радянської Армії. Хоча у нацистській системі також були різні табори, вони відрізнялися один від одного набагато менше.

Однак передусім фундаментальними мені видалися дві відмінності. По-перше, визначення «ворога» в Радянському Союзі завжди було набагато вільнішим за визначення «єврей» у нацистській Німеччині. Крім дуже й дуже невеликої кількості надзвичайних винятків, жоден єврей у нацистській Німеччині не міг змінити свого статусу. Жоден єврей у таборі не міг обгрунтовано сподіватися на те, щоб уникнути смерті, і всі євреї весь час про це знали. На відміну від цього, хоча мільйони радянських в’язнів боялися за своє життя — і мільйони таки загинули, — не існувало якоїсь категорії в’язнів, смерть яким була абсолютно гарантована. Час від часу якісь в’язні могли покращити свою долю, працюючи на порівняно легких роботах інженерів або геологів. У кожному таборі існувала своя ієрархія в’язнів, по якій дехто міг підніматися вгору за рахунок інших або з допомогою інших. Ще у якісь моменти коли ГУЛАГ виявлявся переобтяженим жінками, дітьми, стариками, або коли на фронті були потрібні солдати — проводилися масові амністії в’язнів. Іноді траплялося, що на краще змінювався статус цілих категорій «ворогів». Наприклад, 1939 року, на початку Другої світової війни, Сталін ув’язнив сотні тисяч поляків — і потім несподівано звільнив їх з ГУЛАГу 1941 року, коли Польща і СРСР тимчасово стали союзниками. Справедливе також і протилежне: злодії самі могли перетворюватися на жертв. Табірні охоронці, адміністратори, навіть старші посадовці таємної поліції також могли бути арештовані й кинуті в табори. Іншими словами, не кожен «отруйний бур’ян» залишався отруйним — не існувало жодної окремої групи радянських в’язнів, які жили у постійному очікуванні смерті[55].

По-друге — і про це також йтиметься далі, — найголовніша мета ГУЛАГу, як про це свідчать і приватні висловлювання його будівничих та публічна пропаганда, була метою економічною. Це жодним чином не означає якоїсь гуманності ГУЛАГу. У цій системі до в’язнів ставилися, як до худоби, чи, швидше, як до шматків залізної руди. Охоронці кидали їх то туди, то сюди, вантажили у вагони для худоби й звідти вивантажували, важили їх і міряли, годували, коли це здавалося доцільним, і переставали годувати, коли так не здавалося. Їх, кажучи марксистською мовою, експлуатували, уречевлювали і перетворювали на товар. Якщо вони не були продуктивними, їхнє життя переставало мати для їх господарів будь-яку цінність.

І разом з тим їхній досвід був відмінним від досвіду євреїв та інших в’язнів, котрих нацисти посилали до таборів особливої групи, що називалися не Konzentrationslager, а Vernichtungslager — таборів, які насправді зовсім не були «трудовими таборами», а були радше фабриками смерті. Їх було чотири: Бельжець, Хелмно, Собібор і Треблінка. Майданек і Аушвіц (Освенцім) поєднували у собі і трудові табори, і табори смерті. Потрапивши сюди, в’язні ставали «вибраними». Невелику частину з них посилали на кілька тижнів на роботу. Решту відправляли прямо до газових камер, де їх убивали і відразу ж спалювали.

Наскільки мені відомо, ця конкретна форма вбивства, застосовувана на піку