Читати книгу - "Тривожна ніч"

нього як побите і голова болить, але вдома то швидко минеться, на другий же день, як тільки Наталя забере його з цієї… тюрми. Стривай… Кров одразу припливла Павлові до обличчя. Не хотів повірити, хоч уже здогадався — зовсім не в лікарні він, а у витверезнику…

— О боже!

І позадкував, неначе перед ним було якесь провалля. Обома руками схопився за волосся — хіба колись думав, що потрапить у таку халепу? Благально подивився на міліціонера, сподіваючись, що той дещо заперечить, скаже, що нічого поганого не сталося, це просто випадковість… Та старшина закинув суворо:

— Бачу, Москаленко, що тепер ви справді опам'яталися.

— Що було зі мною? — злякався Павло.

— Не пам'ятаєте?

Павло заперечливо похитав головою, бо не міг нічого пригадати.

— А ще інженер! — докірливо мовив міліціонер і пояснив: — Ви заходили сюди на чотирьох!

Тепер збагнув Павло, чому така порожня у нього голова. Свій характер знає: тверезим і пальцем нікого не зачепить. А як п'яний? Може, навпаки, — перетворюється в звіра? Бачив таких, але він не думав, що й сам озвіріє. Чи не натворив якогось лиха? І знову благально глянув на старшину. Але той ще більше зсунув брови.

Кров, що на хвильку відступила, знову залила все обличчя: з'явиться на роботі, й усі будуть на нього кивати — з витверезника! І нічого їм не поясниш… Що там від людей — від усього світу хотів би десь сховатися. А якби й сховався, то сумління все одно не дасть йому спокою! І як тепер подивиться у вічі Наталі?! Він згорить від сорому, він…

— Одягайтеся!

Побачив Павло: штани брудні, зім'яті, а рукав на піджаку віддертий. Може, виривався з рук дружинників, що тягли його до витверезника, а може… Ні не хотів думати на гірше.

Мовчки змахнув штанами, трохи їх почистив — добре, що хоч сорочка вціліла — піджак можна понести в руках. Додому якось добереться, а там сховає оцей мотлох, щоб Наталя нічого й не знала.

Старшина простягнув йому дрібно списаний аркуш:

— Прочитайте, підпишіть.

Зразу, не читаючи, хотів підписати Павло протокол — хіба не все одно, від ганьби нікуди вже не дінеться. А старшина все-таки попросив прочитати. Нічого особливого не було написано, тільки те, що Москаленко, інженер заводу, був у витверезнику, й за це з нього належить п'ятнадцять карбованців. За медичний огляд, за ванну, за постіль. Зацокотів зубами й підписав.

Зиркнув на руку — де ж годинник? Пропив його, як останній п'яниця? Залишив у заставу, бо вже не мав чим платити за горілку? Чекав — може, старшина щось скаже, пояснить, а той прискалив око:

— До побачення, Москаленко!

Павло вийшов без слова. Не хотів бо бачитися ще раз… Добре, що вже перебув цю напасть, тепер — геть, чимшвидше! Але раптом зупинила думка: от роззява! Прізвище продиктував чуже, а підпис поставив на протоколі свій! Переступив з ноги на ногу, зважував, але не повернувся.

Оглянувшись, побачив: старшина з порога пильно дивиться услід, немов хоче знати, куди він піде. Додому, куди ж інде? Поки ще на вулиці мало людей, знайомих. Додому, додому! І знову став як вкопаний — злякався: де ж ключі? Пошукав по кишенях, а вони порожні! Зник навіть носовик! Не вірив, вивернув кишені. Випала одна копійчана монетка. От влип так влип!

У розпачі подумав: піти і втопитися! І докорив собі: такий боягуз втопиться! йому ж вода холодна! От якби отруту проковтнути. Таку, що в одну мить… Щоб не встиг і злякатися.

Знав, що із самогубством трохи почекає. А можливо, все й не так погано, як йому здається? Згадував, що вичитав, як чоловік потрапив у скрутне становище й, не видячи виходу, вирішив покінчити життя самогубством. Випив якусь отруту, а дарма… Ще багато чого невідомо і йому, Павлові. Хоча б чому, з якої причини напився до безтями і, як останній п'яниця, потрапив до міського витверезника? Сам пив, чи був у якійсь компанії, що потім полишила його напризволяще? Помалу все розвідає, відновить у пам'яті, аж потім зробить висновок.

Як буде розумний, то все уладнається. Та й чому обов'язково жити без жодної плямочки? Часом люди мають і не таку біду, а живуть — не топляться. І він, Павло, житиме. Всяке диво триває три дні. Навіть коли й догану на заводі вліплять, то вона забудеться. А халепи довго не треба чекати — хтось інший в неї вскочить. Тоді вже про іншого почнуть говорити. А ще як щось придумає — придумав же з отим Москаленком! — щось іще на розум повинно прийти.

Не поспішав, поволі йшов містом. Від свіжого повітря стало ніби легше. Тільки пильно слідкував, хто йде йому назустріч. Гарний має вигляд, нічого сказати! Рідна жінка його б не впізнала. Зате ще більше «поріднився» з братом. І стало жаль Геннадія. Велику кривду, думав, учинить він братові, якщо в нього відбере ключа і скаже, щоб більше до них не приходив. Геннадій гарячий, розгнівається і ключ не віддасть, у кращому разі шпурне ним кудись і вилається, — мовляв, ганчірка ти, а не мужчина, Павле, дожився, що жінка тобою командує! Ні, треба інакше поговорити з Геннадієм, щоб зрозумів, але не знав — гніватися на брата, чи ні. Найкраще б украсти від нього ключа, може, й тепер, доки він ще спить — напевно, ж відсипається в неділю. А кали встав — є інший варіант: чесно попросить в нього ключ, бо свої десь загубив і не може зайти до квартири. Розумів — здивується Геннадій, що в таку ранню пору він, Павло, вертається додому та ще й у такому «легенькому» одязі. Та невже таїтися й від рідного брата?!

Повернув до гуртожитку. Поки вийшов на четвертий поверх, то серце, здавалося, билося аж у горлі. Притулився до стіни, віддихувався — і тут далася взнаки пиятика! З віддалі дивився на засклені двері, очікуючи — зараз Геннадій вийде, і вони зустрінуться один на один, як йому, Павлові, і хотілося б. Та брат не виходив. Тоді Павло наблизився до самих дверей. Крізь скло бачив — блимають у кімнаті тіні, ніхто навіть не подає голосу. Постукав, увійшов. Геннадія в кімнаті не було.

— Ви до кого? — спитав хтось із хлопців.

— Не впізнаєте?

— Пізнаємо, але…

— Дивуєтесь, що я в такому вигляді та й чого так рано? Неприємність одна в нас, біда…

— Знаємо, Геннадій вчора увечері казав.

— А де він?

— Не ночував тут… Ми думали, у вас…

Мовчав Павло, лише очима кліпав, бо що міг