Читати книгу - "Брамник"

дорогий Ларте, що коли ви маєте намір виставити, як би його краще висловитись, вимоги… то я готовий підтвердити свої васальські зобов’язання відразу й без заперечень.

— Ти ж васал Орвіна, — холодно нагадав мій хазяїн.

Великий Чарівник на хвильку розгубився, поляпав губами й нарешті промурмотів:

— Орвін виїхав… Я гадав, що ваш візит… того, як його… наслідок…

Ларт відсунув тарілку:

— Так… А якщо Орвін повернеться?

Великий Чарівник зсутулився.

— Ви не гірше за мене знаєте, пане Легіаре, що він не повернеться… Він був дуже хоробрий, Орвін… Поки не повірив цій божевільній книжці. Усе повторював про Третю Силу…

Ларт подався вперед:

— Що таке Третя Сила, Ушане?

— Не знаю, пане Легіаре. Мені здається, це маячня, що переслідує Орвіна…

— Ти що ж, вважаєш Орвіна божевільним?

— Так… Тобто ні… Не дивіться так, пане Легіаре. Я поганий маг, я перед вами беззахисний. Але я чесна людина…

— Чесна людина?! Скажи, Ушане, якщо з’явиться хтось сильніший за мене, ти так само швидко запропонуєш йому себе за васала?

Губи Великого Чарівника вже просто стрибали:

— Мої змії та мої кажани не захистять мене… Мій замок старий, сам я слабкий… Що ж маю робити, пане Легіаре?!

Ларт зітхнув і відвернувся. Великий Чарівник важко опустився в крісло. Його похилі плечі здригалися.

Стало зовсім тихо. Вітер завивав за грубими стінами, та потріскували дрова в каміні. Ларт дивився у вогонь.

— Я не правий, Ушане, — сказав він нарешті. — Пробач. Де ми зможемо переночувати?

Обличчя Великого Чарівника трохи посвітлішало:

— Я звелів приготувати кімнати… Чим я ще можу бути корисний, пане Легіаре?

— Нам знадобляться коні. Ми повертаємося додому.

Частина друга

БЛУКАННЯ

… Таверна називалася «Щит і спис», хоча жоден із її відвідувачів зроду не тримав у руках ні того, ні іншого. Найзавзятішою людиною в околицях був Угл, відставний солдат із ногою-дерев’янкою. Свого часу войовничістю його перевершувала матінка Регалар, дружина корчмаря, але вона ось уже три роки як померла, і з тих пір старий Регалар із небогою якось перебувалися вдвох. Пожильці в готелі були рідкістю, зате щовечора обідня зала заповнювалася навколишніми фермерами — корчмар давно б розбагатів, якби не згубна звичка давати в борг.

Було ще досить рано, відвідувачі ледь починали збиратися, але старий Угл, завсідник, сидів уже на своєму звичному місці, біля стійки, й галасливо вітав кожного нового гостя. Регалар гримів посудом на кухні, а його юна небога бігала з кухлями пива на маленькій таці.

— А! — рипів вояк Угл. — Ось і старий Кріт! Саме час промочити горлянку! — Або: — А ось і Віль, ви тільки погляньте! — і ще за хвилину: — Ага, і Крокус з’явився! Оце сьогодні деньок, чи не так? Ліно, пива!

Рожевощока веснянкувата Ліна гупнула перед ним на стіл величезний бурштиновий кухоль з білою шапкою піни. Він звично поляскав дівчину по щоці.

Корчмар вийшов, щоб привітати гостей, і знову повернувся до печі. Зал наповнювався; голоси зливались у невиразний гомін. Теревенили здебільшого про те, який нині очікується врожай, та ще боязко переказували чутки про банду розбійників, яка буцімто з’явилася неподалік. Угл, уже напідпитку, підкликав Ліну й завів лукаві розмірковування про оглядини та наречених. Та заливалася рум’янцем, слухаючи. І в цей час хряпнули двері.

— А ось і… — звично повернувся до них Угл і раптом затнувся. Він не міг упізнати людину, що стала на порозі, а таке траплялося з ним нечасто і саме по собі вже було подією.

Зібрання ніби вловило фальшиву ноту в злагодженій пісні: поступово всі вмовкли й повернулися до дверей.

Новоприбулий був молодий чоловік у простому запилюженому одязі, з торбинкою за плечима і з крислатим капелюхом в опущеній руці. Ніхто із тих, що сиділи в залі, досі не бачив його.

— Он як, — перервав нарешті Угл незручну мовчанку. — Заходьте, молодий пане, оскільки тут зібралося гідне товариство. Ліно!

Гамір поновився, щоправда, трохи тихіше, ніж досі. Дівчина всадовила гостя за єдиний вільний столик. Той поклав поруч торбинку, поверх неї кинув капелюха і стомлено простяг ноги.

Зусібіч його вивчали. Зацікавлені погляди блукали по його драних чоботях, куртці, яка побувала в бувальцях, по латаній торбині. В обличчя незнайомцеві, однак, дивитися уникали, начебто соромлячись.

Ні про що не запитуючи, Ліна поставила перед відвідувачем тарілку баранячої печені та кухоль пива.

— Дякую, люба дівчинко, — зронив незнайомець.

Ліна повернулася за стійку, на всі лади повторюючи подумки його слова.

Після того, як прибульця роздивилися й докладно вивчили, розмови за столами потекли звичним річищем. Ліна подалася на кухню до корчмаря.

— Татусю, — так вона звичайно кликала свого дядька, — татусю, там чужа людина. Одягнений простим-просто, а обличчя як у пана. Я подала йому вечерю, а він назвав мене «любою дівчинкою».

— Гм… А розплатитися він зможе? — поцікавився корчмар і, зваблений цікавістю, рушив у обідню залу.

Незнайомець упорався з вмістом тарілки й вочевидь повеселішав. Він підвівся назустріч Ліні й раптом схилився в церемонному поклоні, так що бідолашна зніяковіла:

— Люба дівчинко, ви врятували мене від голодної смерті. У вас не буде приводу сумніватися в моїй вдячності, — проголосив він урочисто й витрусив із дірявого гаманця кілька мідних монет.

«Ти ба», — подумав старий Угл.

«Як він говорить!» — подумала Ліна.

«Бідний, як пацюк», — корчмар відважно виступив уперед:

— А дозвольте дізнатися, пане мій, яка така потреба привела вас, людину нову, незнайому, в наші Богом забуті й нічим не примітні краї?

Незнайомець раптом відкрив усмішкою два ряди блискучих зубів:

— Радий, що моя персона зацікавила вас, добрий корчмарю… Я — мандрівник і знаменитий мисливець за метеликами, але іноді буваю не від того, щоб найнятися на роботу… Дрова рубати, воду носити, дітей глядіти, шити, майструвати, грати на музичних інструментах… Не треба? — він запитливим поглядом обвів примовклих гостей.

Хтось здивовано пирхнув.

Корчмар тим часом відступив, потім знову наблизився, не зводячи з гостя напруженого погляду. Той підморгнув Ліні, взяв зі столу пробку від пляшки і встромив у око ніби монокль.

— Бути не може! — вигукнув тут корчмар голосно й радісно.

Він пританцьовував на місці й у захваті ляскав долонями по колінах.

— Пан Руал Ільмарранен власного персоною!

Пробка випала з ока, що широко розплющилося. Посмішка застигла на обличчі незнайомця.

— Чи ж таке бачено! — голосив Регалар. — Отут, у мене, так собі запросто!

У корчмі запала здивована тиша.

— Ви не пам’ятаєте мене, пане Ільмарранен? Три роки тому! На ярмарку в Струмках! Ми ще в кеглі грали… І студент цей… І кондитер… Ото компанія! Пригадуєте? Ліно! — він рвучко повернувся до небоги. — Та