Читати книгу - "Армагед-дом"

дві касети в пошарпаних обкладинках:

— Ось… Як домовлялися.

— Дякую, — сказав Славко.

У давніші часи він сказав би: «Дякую, мала». Але тепер він не промовляв Лідчиного прізвиська. Ніколи.

Славко увімкнув телевізор, запхнув у відик першу з Лідчиних касет. Екран пішов смугами, потім прояснився. Любительська зйомка, перше вересня в ліцеї, старша група перейшла до третього класу, середня — до другого, а от молодша група — первачки…

Касеті було майже дев’ять років. Де-не-де стрічка обсипалась, але дивитися все одно було цікаво. Дитячі мордочки, подумати лишень, Лідка, виявляється, забула, на що схожі діти. Рисюк такий смішний, що неможливо стримати усмішку. Ось діти-однокласники… та й сама вона, Лідка, не краща. Пухкі щоки на все лице й білий бант на маківці.

— А ось я, — сказав Зарудний, коли камера ковзнула обличчями дітлахів із середньої групи.

Лідка неуважно кивнула:

— А я вже забула про ці касети… Там іще день народження є, Новий рік…

Дивитися на дітей більш ніж дві хвилини виявилося гидко. Ніби це не Лідчине минуле, а зовсім чужі, незнайомі, дурні діти, що викликають лише роздратування. Ці круглі щоки, короткі ноги, великі голови…

— Коли твій батько повернеться? — спитала вона, погладжуючи бильце дивана.

— Не знаю, — відгукнувся Славко після паузи. — Ніколи не знаю… А що?

— Нічого, — Лідка зітхнула. — Знаєш, у сьогоднішній «Діловій газеті» велика стаття про… цих. Які апокаліпсис передбачили.

— Знову?! — насупився Славко. — Хай йому грець, ти досі рахуєш? І скільки там лишилось, сімдесят два дні?

— А ти звідки знаєш? — після паузи спитала Лідка. — Полічив?

Славко зніяковів. Почервонів по самі вуха й розізлився, як блощиця:

— Робити мені нема чого, хіба що дні рахувати!

— Але ж рахував, — сказала Лідка тихо.

Славко пирхнув:

— Тільки батькові не кажи. Засміє.

Гомоніли бридкі діти на екрані. Славко відкинувся на дивані й підібгнув під себе ноги; Лідка дивилася на нього, і їй не вірилося, що оцей ось хлопець спершу шалено їй подобався, потім лякав, потім викликав відразу. Чогось його глузи не зачіпають її, його похвали їй не цікаві… Він скаже: «Ти дурепа» — їй і не засвербить. Та от якщо буде сказано: «Батько вважатиме тебе дурепою…»

Зараз Славко піде на кухню і принесе каву з морозивом. У Зарудних страшезно смачна кава. І зручний шкіряний диван. І чудовий відик.

— Вимкни, — вона махнула рукою в бік екрана, де водили коло семилітні Лідчині однокласники. — Давай якусь кінуху нову… у тебе ж є?

— Звісно, — Славко пожвавішав.

Цікаво, а сина депутат Зарудний теж, напевно, переконав. Варто, мовляв, зробити вигляд, ніби нічого не сталося, — і скоро всі в це повірять, а ще через якийсь час виявиться, що й насправді нічого, нічогісінько не сталося…

І тепер навіть завучка привітно всміхається Лідці. Навіть математичка все забула. Навіть технічка не підсміюється вслід. Розумний чоловік Славків татусь, не був би таким розумним — не був би радником…

Клацнули, відчиняючись, вхідні двері. Лідка стріпнулась. Так, без дзвінка й попередження, сюди приходить лише господар дому.

Лідка підвелася:

— Треба, мабуть, привітатися?

Славко теж устав:

— Чекай, я зараз гляну. Може, він запрацьований, тоді його не варто чіпати…

І вийшов. Лідка знову всілася на диван і випростала ноги у м’яких хатніх капцях.

Гра в дитячу дружбу, гра, в яку вона мимоволі втяглася, — мала, крім причуд, безліч плюсів. І доброзичливість ліцейських шкап не була найтовстішим із них.

Найтовстішим плюсом був Славків батько. Якщо він приходив з роботи не опівночі. І якщо приходив не «запрацьований».

— Лідко! — покликав Славко з коридору, і вже за голосом вона зрозуміла, що перегляду фільму не відбудеться. — Усе гаразд, батя цілком «при собі», зараз тільки вийде з душу…

Лідка мимохідь глянула на себе в дзеркало.

Про Андрія Ігоровича Зарудного ходило безліч чуток, іноді недобрих, а часом просто огидних. Лідка чудово розуміла, що людина, яка перебуває при владі, не може обійтися без численних недругів і ворогів, гірляндою навішаних йому на шию.

Одна надто смілива газета мусила закритися — після того, як депутат Зарудний, згаданий в одній зі статейок, подав у суд і виграв процес «про захист честі та гідності». Інші мешканці бульварів так далеко не заходили, покусували депутата ніби ненароком, знишка, і вже на першу вимогу друкували спростування. Тим часом потужні проурядові видання не шкодували газетної площі під розумні статті Андрія Ігоровича, невимушені інтерв’ю з ним і величезні фотографії тонкого вольового обличчя. Депутат Зарудний був на вершині своєї слави.

Або на підступах до вершини.

Кажуть же — і кажуть усе гучніше, — що саме Зарудний стане наступним Президентом. Ото було б здорово, у Лідки Сотової — знайомий Президент!

Лідка сама собі не хотіла зізнаватися, що тісне знайомство з видатною людиною лестить їй. Що тільки через це вона веде гру з остогидлим Славком, дивиться відик на шкіряному дивані та п’є каву з морозивом. Заради ось такого щасливого випадку: депутат повернувся рано, не надто «запрацьований», не від того, щоб поспілкуватися з сином… Ну і з гостею сина, що за щасливим випадком опинилася поруч.

Рожевий після купання, депутат був убраний у простору домашню сорочку. Вологе волосся стовбурчилося — як у той морозний день, коли Лідка вперше заговорила з Андрієм Ігоровичем. Коли сподівалася докорів, прихованих образ, та чортзна-чого ще сподівалася…

Подумати лишень! Якби не та зустріч — цілком можливо, вона поперлася б зі Свєткою в передмістя і вляпалась би в історію, в один із цих молодіжних «витків», у якому якщо застукають — без розмов беруть на облік у психдиспансері і напихають таблетками. Це тепер. А тоді, взимку, про «витки» ще не знали.

Славків тато ще тоді розповідав їй про те, як влаштовані ці «витки». І про мерзотників, які їх «завивають». І Лідка відразу відчула себе дорослою, досвідченою, таку на полові не обдуриш…

Добре, що дурноголова Свєтка лише раз сходила на «виток». І що її не побачили.

Ет, якби в ліцейської директорки вміщалась у голові хоч би половина того розуму, яким наділений депутат Зарудний! Утім, тоді б вона залишила ліцей і подалась у політику…

Лідка всміхнулася своїм думкам.

— Як успіхи?

Успіхів не було жодних. Із двійок Лідка вилізла, але з трійок вибратися не вдавалось. Цікавість до навчання зникла геть — утім, як і в більшості Лідчиних однокласників. Усі ці колбочки, рівняння та диктанти здавалися такими дрібними, такими непотрібними, такими незначними на тлі невідхильної катастрофи. Потім, казали собі вчорашні відмінники. Якось пізніше. А то невідомо ж, як усе складеться, то нащо ж завчасу морочити