Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

ви, неньку, сядьте у сідло і проїдьте попри вікон цісаря. Як він схоче купити коня, то правте за мене торбу золотих. Але коли будете мене відпускати, не забудьте здоймити вуздечку. Скажіть, що золота. А як мене продасте, то зачекайте на цім місці.

— Добре, сину, зроблю так, як кажеш.

Син обернувся на коня — білого як сніг. Так виблискував, ніби він був накритий зірками. Чоловік сів на коня і подався вулицями міста. Проїхав попри цісарський палац. Цісар сидів у вікні й дивився на свій люд. Раптом уздрів чарівного коня, що аж виблискував на сонці, й гукнув на свою варту:

— Ану, жовніри, запитайте того чоловіка, куди їде на коні.

Варта зупинила чоловіка:

— Вельможний цісар хочуть знати, куди їдеш на коні.

— Куди? їду на ярмарок продавати коника.

Жовніри сказали вельможному цісареві. Того гейби стала пропасниця трясти.

— Ведіть сюди гуцула!

Привели верхівця, і цісар спитав:

— Що хочеш за коня?

— Торбу золотих, — відповів чоловік.

Цісар наказав, аби йому дали торбу грошей, а коня вели до стайні. Гуцул зняв вуздечку і запхав у пазуху.

— Нащо береш вуздечку? — спитав цісар.

— Дома росте лошачок, а вуздечка у мене одна, та ще й золота.

Чоловік узяв торбу золотих і пішов на те місце, куди мав вернутися наймолодший син. Довго не чекав, і хлопець прийшов. Вони накупили всілякого добра й рушили додому.

А коли збідніли, то знову пішли обдурювати цісаря. Та й чому б його не обдурювати? На те він і цісар!

Два брати

Були собі два брати: один був дуже багатий, а другий — бідний. Та ще було так: що багатий та на багатій оженився, то ще й дужче став багатий, а бідному пришилось на бідній женитися, то ще й дужче став бідний. У багатого що день Божий музики грають та веселяться, а в бідного і світла немає в каганці. У багатого ж та тільки одним один син, а в бідного аж четверо, та всіх же то треба нагодувати та напоїть… У багатого і наймити, і наймички — усіх хлібом годує, а бідного брата і молотить до себе не пуска.

Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить собі. От жінка і каже йому:

— Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий; піди до нього та попроси хоч помолотить, бо вже ось доїдаємо останній хліб.

— Ну то що ж, піду.

Приходить до воріт, а брат надворі був; як побачив, що він йде, то зараз до нього і біжить.

— Чого ти, — каже, — йдеш до мене? Хіба хочеш, щоб з мене люди сміялися, як з тебе?

— За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.

— Та що з того, що ти мені брат? Є у мене, брати, не такі, як ти, а такі, як я.

— Та хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе хоч шматочок хліба заробити.

— Hi, — каже брат, — ніяково мені зі старцями знаться.

— Ну, коли тобі соромно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.

— Ні, — каже, — всі знають, що ти мені брат.

— Ну, так коли не хочеш мене найнять, то дай мені мішечок хліба, бо дома діти голодні сидять.

— Ні, брате, не дам. Я ще для себе не дбав. А ти піди зароби, а до мене не ходи. — А сам ляпнув хвірткою та й пішов. Остався бідний брат біля воріт, подумав: «От, Господи милостивий, де в Бога правда?! Ну, Бог з тобою, брате». Насунув шапку та і пішов додому.

А жінка дожидається.

— Підождіть, — каже, — дітки, пішов батько до дядька, та принесе борошна, та я напечу папки, та будете їсти! (А сама така раденька). Коли це зирк — іде чоловік, а сльози з очей, як горох, так і котяться.

— А що, чоловіче, заробив? Тепер, — каже, — будемо їсти. — А сама так і заголосила…

— Що ж, жінко, не плач. Господь дасть — піду в місто, там і зароблю.

— А що тобі брат сказав?

— Та який він мені брат, коли він мене за брата й не має.

— Та хоч би ти йому за наймита став.

— Та й за наймита не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.

— Ну, нехай же його Бог покарає… Піди в місто, чи не поможе тобі Бог чого заробить.

Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі посідали, та дивляться на них, та плачуть, бо нічого було їсти. Поклала жінка діток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А він, сердега, не знає, що робить, чи лягати, чи зараз іти, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.

— Ну що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?

— Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?

— Навіщо тобі?

— Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.

Узяв торбину та і пішов.

Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.

— Ну, — каже, — слава тобі, Господи, буде на харч.

Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п'ять стратив, «а з цими, — каже, — піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».

Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.

— Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.

Приходить до своєї хати та й стукає в двері.

Жінка схопилась та й до дверей:

— Хто такий?

— Твій чоловік.

Одчинила.

— Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.

Ввійшов у хату — діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так всі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу — сидять, їдять.

— Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. — Вийма двадцять п'ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж