Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 2"

class="p1">"Коли ми вказували на ознаки, які відрізняють мерянські могили від могил інших народів, ми намагалися відновити їхню одіж з усіма її своєрідними прикрасами. Тепер на підставі тих подробиць поховання, які вбачаються із усіх розкопаних курганів, можна відновити також і похоронні обряди Мерян... Меряни, приступаючи до обряду спалювання, одягали покійника в найкращу його одежу, з усіма звичайними, вигадливими його прикрасами, й обставляли тіло всіма речами, які йому слугували за життя. Потім, розклавши багаття, спалювали все разом... Вогонь при спаленні був доволі сильний і горів доволі довго. По закінченні спалення ретельно збирали кості та всі інші спалені предмети і клали їх у глиняний горщик, причому збирали також і все вугілля, яке залишилося від згорілого багаття. Ці подробиці підтверджують, дослівно свідчення Ібн-Даста (збереглися його праці. — В. Б.): "наступного дня, по спаленні небіжчика, відправляються на місце, де воно відбувалося, збирають попіл і кладуть його в урну, яку ставлять потім на пагорбі"... Від-так приготувавши могилу, в ній розсипали шар вугілля, імовірно того, що залишилося від багаття, і на нього ставили горщик з паленими кістками та з усіма іншими спаленими предметами... Якщо обгорілі речі не вміщалися в горщику, тоді розкладали їх навкруги горщика,... іноді... навкруги горщика з людськими кістками лежали спалені кості тварин, імовірно домашніх... Найкраще збереглася могила зі спаленими кістками на відомій горі Грем’яч, у великому кургані завширшки 39 аршинів і заввишки 3,5 аршина (аршин — тюркське слово, міра довжини; 1 аршин = 16 вершків - 71,12 см. — В. Б.)" [4, с. 54—56].

Ми маємо розуміти: іноді могли траплятися як окремі розбіжності зі звичними похованнями, так і різні додаткові предмети в могилах. Це природно, бо майнове розшарування мерян уже тоді давалося взнаки.

Тепер перейдемо до мерянського звичаю поховання тіл:

"У Мерян існував загальний звичай ховати небіжчиків обличчям на схід, і лише вкрай рідко зустрічаються винятки із цього правила... Але... правила допускали різноманітне розташування рук. В одній і тій же групі курганів, що належать до одного часу, ми зустрічаємо кістяки у чотирьох різних положеннях: 1) з обома простягненими руками, 2) із правою рукою простягнутою, а лівою покладеною на грудях, 3) із лівою — простягнутою, а правою покладеною на грудях, і, нарешті, 4) з обома руками, схрещеними на грудях.

Усі чотири способи розташування рук зустрічаються в найдавніших Мерянських цвинтарях (як у Веськово)...

У головах і в ногах покійника зазвичай ставили глиняний горщик, імовірно зі стравами або з жертвоприношеннями, так само, як це робилося в могилах з паленими кістками. Часто також замість одного горщика було два...

Меряни, за звичаєм багатьох язичницьких народів, клали також у могилу навколо покійника, незважаючи на те, за яким із двох обрядів він був похований, — всі улюблені його речі й домашнє начиння... Крім знарядь ремесла й начиння, самого покійника клали в могилу у святковій одежі, з усіма прикрасами, з амулетами, металевими підвісками, бляхами. Жінок також ховали у святковій одежі з сергами у вухах, намистом і монетами на шиї, з різноманітними підвісками, бляхами й амулетами на грудях і на поясі, з перснями й браслетами на руках... Кістки тварин часто трапляються біля людського кістяка. Найчастіше з-поміж свійських тварин це був кінь, і його ховали біля хазяїна в одному з ним кургані" [4, с. 56—57].

У нас не повинно виникати сумнівів щодо наявності двох видів поховань в одного народу. Цьому сприяла не так стародавня язичницька віра, як, скоріше за все, саме середовище проживання. Якщо згадати жорстоку московську або тверську зиму та літо в тій же місцевості, зрозуміємо, що в різні пори року існували різні методи поховань. Влітку, вірогідно, останки ховали і зверху насипали курган; узимку — в морозний, студений час, при температурі за -30°, ніде було брати землю для насипки кургану, та й, коли сніг розставав, такий курган зі схилу височини могло змити, тому що він був насипаний по мерзлому ґрунту та по снігу. Ось чому взимку труп спалювали, а останки складали в горщик.

Поховати труп у снігу було неможливо, тому що ліси кишіли звіриною: ведмедями, вовками, лисами. Та й рись водилася. І природно, звірі могли розрити могилу, розтерзати останки. А оскільки меряни вірили в загробне життя, то допустити подібне стосовно родича вважалося святотатством. Через це й берегли спалені останки до теплого часу, і вже влітку віддавали їх землі, насипаючи зверху курган.

Часто один круглий курган насипали над кількома покійниками. Про розміри курганів я почасти писав. Цілком зрозуміло, що вони могли бути більшими чи меншими — тільки над одним померлим. Однак завжди були — круглими. Зустрічалися кургани, обкладені по периметру, або, частково, каменем. Часто два насипаних поруч кургани різнилися: один був обкладений по периметру каменем, а інший — ні. На мою думку, це також було спричинене умовами життя, насамперед — погодними. Уявіть собі багатоденні московські або костромські весняні та осінні затяжні дощі — і ось у такий час насипають курган на схилі гори. Земля розповзається, мов кисіль по мисці. Природно, набираючись досвіду, меряни попередньо обкладали місце каменем, конопатили травою щілини, а вже потім носили землю та насипали курган. І зрозуміло, що зовсім не потрібно обкладати курган каменем у сухий літній час. Ось такі наші думки, якщо не шукати складних пояснень простим людським діям і вчинкам.

Саме поховання з насипом зверху кургану є прямим підтвердженням наявності звірини в тих місцях і бажанням родичів відгородити померлого від зустрічі зі звіром, тобто зберегти від розтерзання. Бо в такому випадку людині, згідно з віруваннями, не судилося загробне життя.

Є ще одне дуже цінне свідчення графа О. С. Уварова, на яке хочу звернути увагу. Археолог пише, що при розкритті поховань ніде не було виявлено залишків шуб, кожухів, овчин, тобто — виробів із хутра й звірячих шкір, що зайвий раз підтверджує подібність мерянських могил з могилами споріднених з ними фінських племен. Послухаймо: "Точно така ж відсутність усяких слідів хутряного одягу (повсюдно, в усіх курганах. — В. Б.) була зафіксована професором Краузе й під час обстеження могил курляндських і ліфляндських, хоча використання шуб і овчин настільки ж поширене між жителями прибалтійських губерній, як і між всіма іншими мешканцями Росії" [4, с. 99].

Ми не можемо прийняти пояснення археолога — мовляв, шуби були дорогими предметами, через що їх і не клали в могили разом із небіжчиками. У цьому твердженні відсутня звичайна логіка. Тому що в могили клали значно дорожчі речі,