Читати книгу - "Елементал"

називав не інакше як «таблеткою». Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною професією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:

— А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники? Ні? А так, як і українці — сір-ни-ки! — вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, щоправда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй «таблетці» навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.

— Ти можеш довго не дихати? — спитав Ламбада.

— Як… не дихати?

— Ну, тобі доведеться їхати в труні.

— І цілу дорогу не дихати?

— Та ні,— сказав Ламбада.— Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно — живому лежати в труні й не дихати.— Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.

— У дитинстві,— сказав я,— коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком.

— І що?

— Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.

— Ну то можна вирушати,— сказав Ламбада.— Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда[11]. Давай краще я тебе здам Радуєву.

— У мене там пропала сестра,— сказав я.

— Сестра? Вах! — зумівся Ламбада.— Як же вона там опинилася?

— Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Гуда…

— Ай, погано, погано,— похитав головою Ламбада.— Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Гудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.

— А що,— спитав я обережно,— у вас теж можуть бути будинки розпусти?

— Я чув тільки про один,— сказав Ламбада.— Але то в Грозному. Де кафе «Татабанья», біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Салман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови, і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.

Це справді було смішно — я лежав у труні з трохи відсунутим убік віком, яке за сиґналом Ламбади мав щільно прикрити над собою, лежав і не бачив, куди мене везуть, не бачив дороги, тільки відчував своїми кістками її глибокі вибоїни, залишені бронемашинами. Труна пахла живицею, пахла сосною і таки відгонила смертю, недарма із живиці роблять ладан, яким обкурюють небіжчиків, і я вже трохи перейнявся цією роллю, особливо після того, як Ламбада припудрив мене якоюсь гидотою, і думав, що коли нас зупинять і розпізнають цю хитрість, то мене так і закопають живцем у землю.

Ото вже сміху буде! Але мені стало непереливки, коли Ламбада вигукнув «Кришка!» і зменшив швидкість, бо хоч то був сиґнал причинити віко, проте «кришка!» прозвучала для мене як «амба!» чи навіть «амінь!» Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.

«Таблетка» зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами (думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно «травички»), аж раптом відчинилися задні двері «таблетки» і хтось запитав:

— Чоловік чи жінка?

— Мужик,— сказав Ламбада.— Росіянин.

— Ану відкрий!

Я затамував подих.

— Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе,— сказав Ламбада і голосно засміявся.— Краще відкривай уже сам.

Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.

— Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? — сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чорті-й-що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.

— Може, кави? — спитав Ламбада.

— Я не проти.

— А бабу хочеш?

— Це взагалі був би клас.

— Таку, знаєш, кістляву, з косою,— сказав Ламбада.— Оту, яка ще нікому не відмовила.

Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.

— Це вже наша територія,— сказав він.— Виходь, розімни кістки.

Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.

Це перше весняне пробудження Ламбада розумів по-своєму.

— Копарі відійшли, і повернулися птахи,— сказав він.

Коли ми рушили далі, я вже сидів поруч з Ламбадою. Грунтова дорога через долину привела нас до покинутої ферми, неподалік якої над ариком вився димок.

— Бензин женуть, шайтани! — сказав Ламбада.

— Як… женуть? — не зрозумів я.

— А так, як горілку. Тільки не з браги, а з нафти. Первак — дев’яносто п’ятий, потім цідять сімдесят шостий, а рештки — солярка.

Назустріч нам виїхав чоловік на коні у смушевій папасі.

— Це лісник,— сказав Ламбада. Він зупинив «таблетку» — салам алейкум! — а далі я не зрозумів, про що вони говорили.

— Тебе запрошують на хліб-сіль,— сказав Ламбада.— А потім відведуть до Салмана.

— А може…

— Негарно відмовлятися. Вони якраз насмажили… е-е-е… не знаю, як по-російському.

Ми ще трохи під’їхали «таблеткою», потім разом із лісником спустилися вглиб арика, на споді якого жебоніла вода. Довкола багаття сидів гурт чоловіків, серед яких були й підлітки,— хто в камуфляжі, а хто й так, просто, аби затулити душу. Неподалік упоперек арика на колодах стояла велика цистерна — невже й справді женуть бензин?

— Вибачай, брате, горілки немає. Магомет не дозволяє,— сказав здоровенний хлопчина із наївно-синіми очима й пшеничною бородою. Лише важкий клинцюватий ніс і видовжені, приплюснуті до голови вуха виказували в ньому кавказця. Це й був Султан Арж, Султан Чорний із села Гухой, як він себе називав, очевидно, пишаючись приналежністю до чинхойського тейпу[12]. Вигляд у нього