Читати книгу - "20 000 років під кригою"

глині, з великою кількістю слимакових залишків, утворюються вуглекислі гази. Коли людина необережно розкопає такий шар, її повалить задушливий газ.

Певно, тут мені був би й кінець, коли б не настигла допомога.

Отямившись, я почув, що хтось немов терпугом тре моє обличчя і чхає мені прямо у вічі. Спочатку майнула думка, що це сон. Потім я розплющив очі й побачив, що це дійсність. То була моя добра Бебі. Її шорсткий язик та чхання привели мене до пам'яті. Важке задушливе повітря стелилося долі, але ведмедиці воно не зашкодило так, як мені. Вона почала лише чхати, і це розігнало довкола мене вугільну кислоту, якої, певно, я вдихнув надто багато. Вірна тварина побігла за мною і шукала доти, доки не знайшла. Коли б не ведмедиця, я був би загинув. А зараз я підвівся, закашлявся і почав страшенно чхати, потім обійняв Бебі і щиро поцілував. У відповідь вона лизнула мене в шию так, що навіть кров проступила на моїй шкірі.

Але, поцікавитесь ви, як я міг усе це бачити? Адже я казав, що моя лампочка згасла!

Правда, згасла. Та все ж таки, на мій подив, довкола було видно — передо мною, в скелястих стінах, холодним сяйвом світилися камінчики.

Так світить трухляве дерево або світлячки. Але й цього скупого світла було цілком досить, щоб розгледіти контури навколишніх предметів.

Такі камені називаються «світлові магніти». Досить їм лише п'ять хвилин побути на сонці, як вони починають світитися в темноті. Та не тільки сонячне проміння, але й світло потужної лампи так само впливає на це каміння — камінці-світлячки вбирають у себе світло, а потім у темряві випромінюють його. Цього разу причиною випромінювання послужило світло дроту з магнію. В той момент ці камінчики були для мене дорожчими за всі діаманти світу. Без них я не втрапив би, куди йти, і, мабуть, не знайшов би свого клунка та своєї куртки. Починаючи роботу, я десь кинув її, в ній були мої сірники. Отож, розшукавши клунок і куртку при блідому світлі камінця, я мерщій запалив шахтарську лампу.

Бебі зраділа страшенно. Вона вишкіряла в посмішці зуби і мордою тикалася в мої ребра. В неї вистачило розуму для того, щоб відійти далі від отруєного повітря, яке змушувало її чхати. Здершись на високу малахітову скелю, вона з цікавістю стежила звідти за мною.

Далі я працював уже обережніше. Довгим залізним домом я на відстані ворушив глиняні шари, випускаючи звідти отруйні гази, що одразу ж осідали на землю й розпливалися в повітрі. Добре попрацював годин з шість, поки мені вдалося добути з-під глини й вапняку шість плит «гірської пробки» діаметром у півтора метра і товщиною в двадцять п'ять сантиметрів кожна.

Для певності я провів дослід: кинув шматок завбільшки з долоню в озеро, і він одразу ж сплив на поверхню, наче кусок деревини. Після цього мені лишилося тільки скласти й зв'язати докупи добуті мною плити.

Знайшовши на кам'яному березі придатне для спуску місце, я пустив звідти пліт на воду. Пліт спокійно заколихався на поверхні синього озера.

Я не так турбувався про себе, як про те, чи зможу на плоту перевезти все необхідне для подальшої роботи.

Свого клунка я поклав на середину плоту — важив він десь близько двадцяти п'яти кілограмів. Під цією вагою пліт лише на сім сантиметрів занурився у воду. Отже, коли я стану сам та ще візьму залізний лом та кайло, то разом це становитиме десь біля сімдесяти п'яти кілограмів, і пліт буде здійматися над поверхнею води на шість сантиметрів. Хоч і небагато, проте досить!

Але Бебі я ніяк не міг узяти з собою. Довелося пояснити їй, щоб спокійно чекала мене — я незабаром повернуся. Вона заспокоїлася і лягла, схиливши голову на передні лапи.

Я рушив через озеро. Треба було проплисти метрів з триста. Легка це справа, якщо мати в руках весла. Тоді повів би я пліт через озеро прямо до діоритової скелі і пристав би саме біля входу до другої печери. Та весел мені бракувало — у мене був тільки залізний гак. І ось за його допомогою я й мусив вести пліт біля берега, чіпляючись за прибережні скелі. Рухатися треба дуже обережно, щоб не загубити клунка й знарядь.

Найважче мені доводилося біля берега — пліт часто чіплявся за кристали руди, що утворилися з розчину мідного купоросу. Лампочка освітлювала невеликий простір навколо мене, а запалити магнійовий дріт я не наважувався.

Промучився отак понад годину, поки приплив до місця, де сланцьовий шар прилягав до діоритової стіни. Тут я побачив, що на стрімкому схилі є карниз з півметра завширшки, по якому можна видряпатися до входу в печеру. Пліт я вирішив залишити. Тут немає ні вітру, ні течії, які рушили б його з місця. Коли повернуся, то напевне все знайду на місці.

Народження базальту

Піднявшися до входу в штольню, я ще раз роздивився місцевість. Королівські багатства були повиті жалобною заслоною темряви. Але й крізь цю пітьму миготіли світлові камінці — зірки підземелля, світло яких віддзеркалювалося на гладенькій поверхні великого темно-голубого озера.

Тихо зітхнувши: «Боже помагай!», я взяв клунок на спину і ступив до штольні.

Та не зробив я й десяти кроків, як остовпів од переляку. Я почув мурмотання дикого звіра і побачив його силует.

Звір ішов з глибокої штольні просто на мене.

Жодній людині не доводилося бачити таке незвичайне створіння. Його не описав жодний вчений-природознавець. Це була потвора в шість з половиною футів заввишки, шкура якої виблискувала чарівними барвами волошки. Тільки у птаха може бути таке забарвлення. Диво дивне! Може, це володар підземного царства, що сидить на мідному троні? Одним боком притискаючись до скелі, звірюка прямує просто до мене.

Від переляку й подиву я відчув, що знепритомнюю. Вирячивши очі, я підняв на захист шахтарську лампочку. Зброї у мене не було. Та хіба ця звірюка злякається лампи? Ось чудовисько вже поруч. Мене обливає піт від смертельного переляку, а звірюка вишкіряє зуби, ніби посміхається до мене, і ніжно тикає мордою під ребра. Ох, матінко! Та це ж Бебі!

Добра моя подруга, побачивши, що я подався до штольні, випередила мене. Перепливла озеро швидше від мене, й зараз стоїть передо мною в кольорі волошки.

Ех, бідолашна! Можеш тепер скільки завгодно тертися шубою об скелясту стіну!

А як мені взяти