Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

він погодиться легковажити життям.

— Може, пришиємо їх? — запропонував Костя, який звик вирішувати всі проблеми одним махом.

— Та ні, знайдемо простіший вихід.

Це була остання гра цього сезону, після якої ми всі збиралися роз’їхатися на кілька місяців. Хто куди. Особисто я мріяв про засніжені гори Скандинавії…

Остання гра.

Нам так довго усміхалася фортуна, що мені не хотілося гнівити Бога. Тому я сказав:

— Зіграймо на трьох переможців.

— Зможеш? — запитав Ігорович.

— Звичайно, — відповів я.

— Спробуймо, — запропонував Костя.

— Гаразд, — мовив я.

5

Ідея зіграти «на три кишені» спала мені на думку після того, як я побачив, що кілька разів круп’є відпускали гравців з досить великими виграшами. Один із клієнтів виніс із «Золотого Дракона» сорок шість тисяч, інший — сімдесят, ще двоє — тисяч по п’ятдесят. Двісті двадцять за вечір. Це означало, що ми могли винести як мінімум стільки ж. Але за умови, що розділимо виграш на трьох. Нехай люди з «Золотого Дракона» думають, що гроші в них виграла не одна людина, а три. Того, хто виграв п’ятдесят тисяч відпустять без перешкод, а от того, хто триста…

Грати мали Костя, Мишко й Ігорович, я ж повинен був керувати грою. Ми вже випробували цей метод кілька разів і знали, що здійснити його досить складно. Але краще було докласти надмірних зусиль, ніж убивати трьох круп’є. Принаймні, для мене.

6

Але виявилося, що убити їх було простіше.

Ми випробували систему рівно через вісім днів після того, як з’явилися в «Золотому Драконі» вперше. Весь день Мишко з Костем налагоджували техніку, завдяки їм я, сидячи в машині, міг бачити практично все, що відбувається за столами. У верхні ґудзики піджаків хлопці вмонтували відеокамери. Завдяки ж малюсіньким навушникам, вставленим у вуха, вони могли контактувати зі мною.

Найважче було не опинитися на тій хвилі, на якій перемовлялися охоронці «Золотого Дракона», але нам це вдавалося.

Мишко, Костя й Ігорович зайшли в казино рівно за півгодини до початку гри, поміняли гроші на фішки і засіли в одному з барів, поки «драконівські» табло не почали писати тексти з побажанням виграшу, назви коктейлів, імена стриптизерок.

У головний зал вони піднялися по одному, стали поблизу трьох різних столів так, щоб мені було видно не тільки поля для ставок, але й обертові колеса рулеток.

Зображення на невеликих екранах, розставлених мною на задньому сидінні машини, були майже однаковими, за винятком того, що на кожному з них рулетки і круп’є рухалися зовсім довільно.

— Почекаємо, — мовив я і натиснув одразу на три кнопки, зв’язавшись із Мишком, Костиком і Ігоровичем.

Мені потрібно було поспостерігати за грою. Відразу за трьома столами.

За одним якась молода пара грала на колір. За другим люди робили ставки без усякої системи, а за третім якийсь п’яний, похмурий і дуже розгніваний чоловік уперто й затято ставив на «тридцять два». За теорією ймовірності, колись йому мало пощастити, і справді поталанило — він виграв. Правда, сума виграшу не склала і чверті того, що він устиг програти.

Гра протікала нормально. За кожним із трьох столів.

Досить швидко я ввійшов у курс справи, натиснув кнопку з намальованою на приклеєному пластирі великою літерою «К» і сказав у мікрофон біля кутика мого рота:

— Костику, «чорне». Сотня.

Він поставив дві фішки по «п’ятдесят» — і виграв.

— Костю, «чорне» — сто п’ятдесят, друга і третя дюжина — по сто.

Він знову виграв.

Настав час, і тричі поспіль я назвав числа:

— «Тридцять шість», «одинадцять», «тридцять» — і вони виграли, всі три.

Потім так само, але, не втрачаючи зв’язку з Костиком, я ввів у гру Мишка й Ігоровича. Ми почали.

— «Двадцять три».

— «Десять».

— «П’ять».

— «Двадцять чотири».

— «Шістнадцять».

— «Тридцять три».

— «Один».

Вони ставили і вигравали.

А я піднімав ставки:

— Чотириста — «тридцять два».

— Чотириста п’ятдесят — «п’ятнадцять».

— Триста — «дев’ятнадцять».

— Триста п’ятдесят — «чотири».

— П’ятсот — «двадцять один».

— Чотириста п’ятдесят — «зеро».

— Чотириста п’ятдесят — «сімнадцять».

Невдовзі гра набула такого розмаху, що в мене вже не вистачало часу, щоб зв’язуватися з кожним окремо, я натискав одразу на всі кнопки і говорив скоромовкою:

— Костю, «шість».

— Мишко, «двадцять сім».

-- Ігоровичу, «тринадцять».

— Костю, «тридцять шість».

— Мишко, «одинадцять».

-- Ігоровичу, «тридцять».

— Мишко, «вісім».

— Костю, «двадцять три».

— Мишко, «десять».

-- Ігоровичу, «п’ять».

І так само швидко, не обертаючись, звернувся до Сашка:

— Кави.

Він вискочив з машини і кинувся до кафе, біля якого стояла наша машина.

А коли він повернувся, обережно несучи малюсіньку чашечку з гарячою кавою, я вже сидів, знявши мікрофон, а всі монітори були виключені.

— Що сталося? — запитав Сашко.

Я видихнув сигаретний дим, узяв у нього чашку і прошепотів:

— Нічого.

Ми виграли тисяч сімдесят, коли за столами Ігоровича, Мишка і Костика з’явилися ті самі троє