Читати книгу - "Непрохані"

на зимовий ремонт, і вони з мамою пішли в інший ресторан і сиділи там у порожній залі, дивлячись крізь вікно на похмуре море, причавлене хмарами. Медисон їла спагеті — смачно, але зовсім не пляжно.

Вранці холоднеча була жахлива, і вони майже не гуляли пляжем. Мама весь ранок просиділа в кінці стежки коло дюн — ковдра на плечах, темні окуляри, книжка в руках. По обіді вона повернулася в дім, а Медисон сказала, що та може гуляти далі, та хай не відходить від хатини більш ніж на сорок метрів.

Попервах бути на пляжі зовсім самій було навіть цікаво. Купатися Медисон не пішла — раніше любила, але в останні рік-два почала почуватися незатишно у великій воді навіть за теплішої погоди. Замість купатися Медисон заходилася будувати замок з піску. Класне заняття! Викопала глибоченну яму.

Десь о п’ятій Медисон відчула неспокій. Підвелася, сіла. Повернулася до будівництва, та гра вже не приносила задоволення. Відсутність ранкової прогулянки ще можна було стерпіти, але без вечірньої все стало геть неправильно. Прогулянка — це важливо. Це необхідно. Вони ж не просто так гуляли щовечора і щоранку.

Зрештою вона підійшла до лінії прибою і постояла кілька секунд, відчуваючи непевність. Пляж обабіч був зовсім порожній, небо — низьке, холодне, сіре, у повітрі розливався холод. Медисон чекала. Налетів перший порив вітру — вісник близького шторму, — потріпав холошу її шортів. Медисон чекала, озираючись на вершечки дюн, за якими ховалася їхня пляжна хатина.

Мама не приходила.

Тоді Медисон повільно пішла сама. Подолала сорок метрів, міряючи відстань кроками. Відчуття було неприємне. Розвернулася, повернулася туди, звідки почала, і пройшла ще сорок метрів в іншому напрямку. Це вже було трохи більше схоже нам прогулянку, бо прогулянка — це коли забуваєш, що ідеш кудись — бо нікуди ти не прямуєш — і просто слухаєш плюскіт хвиль і дивишся вниз, на те як рухаються твої ноги і як міняються форми й кольори на межі між бурунами та твердим мокрим піском.

Медисон ходила туди-сюди, аж поки повороти на крайніх точках її маршруту не стали просто кроками в іншому напрямі. Хай хвилі звучать як завжди. Хай думки про те, де вони вечерятимуть сьогодні, не лізуть у голову. Хай… хай що?

Вона спинилася. Повільно нахилилася, простягнула руку і вийняла щось зі сплетіння водоростей, уламків принесеного морем дерева, дірявих мушель мертвих морських істот. Піднесла знахідку до очей, не вірячи.

Це був майже цілий панцир морського їжака.

Зовсім маленький, десь із четвертак, з пощербинами на краях, паскудного сірого кольору, з зеленими плямами на одному боці. Проте це була важлива знахідка. Важлива за нормальних умов — зараз усе було ненормально.

Замість тріумфу Медисон відчула важкість. Панцир у її руках міг би бути з таріль завбільшки, ідеально цілий, сухий, ніжного пісочно-золотистого кольору — кращий за бездоганні зразки у сувенірних крамницях. Та це нічого не змінило б.

Медисон рвучко присіла і деякий час дивилася на плаский панцир у своїй долоні. Потім затисла його в кулаці та втупилася в обрій.

Просидівши так хвилин десять, вона щось почула. Якесь тріпотіння — ніби до неї наближався великий чорний птах, повільно змахуючи великими крилами. Медисон обернулася.

На пляжі стояв чоловік.

До нього було метрів десять. Чоловік був високий, а звук ішов від його чорного пальта, яке роздмухувалося холодним диханням бурі, що вже розповзалася небом, ніби другий океан з пурпурово-чорною водою. Чоловік стояв непорушно, руки в кишенях пальта, з-за його спини сіялося тьмяне світло, і розгледіти обличчя було неможливо. Проте Медисон одразу зрозуміла, що чужинець дивиться на неї. Бо нащо би ще йому — городньому опудалу з тіней в одязі не пляжу, а для церкви чи цвинтаря — тут стовбичити?

Вона озирнулася на дюни, оцінюючи, як далеко до доріжки, що веде до хатини. Не дуже далеко — можна швидко добігти. Напевно, краще піти, он на годиннику вже за п’ятнадцять шоста.

Та замість бігти Медисон знову глянула на темний кошлатий океан. Це було погане рішення, до того ж прийняте лише тому, що ніхто не поплескав її по плечу, коли вона знайшла їжака, ніхто не привітав з тим тріумфом. Проте воно було прийняте, і нарікати Медисон могла лише на себе.

Чужинець зачекав якусь мить, а потім пішов до неї. Ішов він по прямій, не звертаючи уваги на хвилі, що сичали навколо його черевиків. Мушлі з тріском ламалися під його кроками — до мушель чоловікові не було діла.

Медисон зрозуміла, що вчинила дурість. Треба було тікати, поки він ще був далеко. Просто встати і піти додому. Тепер єдина надія на ефект несподіванки: чоловік не очікує, що дівчинка побіжить, якщо вона не побігла раніше. Медисон вирішила, що зірветься з місця, коли він наблизиться ще трохи, і голосно-голосно закричать. Двері в хатину відчинені, мама всередині — а може, вже йде назустріч, бо Медисон не повернулася вчасно. Або ні — може, вона просто сидить у кріслі, згорблена й непорушна, і дивиться на свої руки, як учора після ресторану.

Тож Медисон напружила ноги, упевнюючись, що міцно стоїть на піску і щомиті може скочити, ніби пружина, відштовхнутися від землі й від чого завгодно.

Чоловік зупинився.

Медисон думала до останнього вдавати, що дивиться на море і не бачить його, та мимохіть повернула голову — подивитися, що той чужий робить.

Він зупинився доволі далеко, метрів за двадцять. Тепер вона бачила його обличчя: старший за її батька, десь у тому самому віці, що й дядько Браян, п’ятдесятилітній. Проте дядько Браян завжди трохи усміхався, ніби ось-ось збирався пожартувати. Цей чоловік не усміхався.

— У мене дещо є для тебе, — сказав чужий