Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84"

про себе, Романе, — попросила дівчина. Коли на сходах затихла швидка хода, вона гірко розплакалась.

Олекса роздратовано говорив, розглядаючи малюнки, зроблені ним на соборній площі під час освячення прапора січових стрільців:

— В університеті Роман і Орест мали неприємності за те, що не визнавали австрійських властей.

його співбесідник Іван Варгун пройшовся по майстерні.

— І пішли воювати за Габсбургів? — глузливо спитав він, затримавшись біля великого портрета митрополита Андрія.

— Їх владика благословив! — вигукнув художник. — Владика!

— Ти кажеш так, ніби й сам віриш митрополитові Андрію.

Олекса кинув ескізи на стіл.

— Владика витягнув мене з глушини і дав оцю майстерню, — обвів він рукою світлу кімнату з величезними вікнами, за якими виднілись куполи собору святого Юра. — Ще давно до війни дуже багато писали про те, що його екселенція хоче заснувати українську Академію мистецтв. Та, видно, ще не час.

— І не настане цей час, Олексо, не настане… поки владика вважатиме нас за австрійців української національності. А ми — українці, Олексо, як і наші брати на сході.

— Чому ж ти тоді пробирався до мене темними дворами? — з сарказмом мовив художник. — Вийди на площу і гукни козакам: “Я більшовик Іван Варгун!” Га?

— Любий Олексо… Монархія намагається роз’єднати наші народи колючим дротом, бо страхається єдності… Єдності російських та українських пролетарів.

Від дверей долинув кволий голос:

— Побійтесь бога…

На Олексу й Івана Варгуна докірливо дивилась Ганна, дружина художника.

— Свята церква вчить любові й духовності, а ви… — Ганна зайшлася в сухому кашлі.

Олекса швидко підійшов до дружини, обняв.

— Ганно… маленька моя… Навіщо ти встала?

— До тебе прийшов Роман. Він так змучився… настраждався.

— Роман?..

Олекса хутко збіг по сходах, тепло обняв юнака.

— Чому ти у Львові, Романе? — Художник мигцем оглянув цивільний одяг хорунжого, крислатий капелюх.

— Довго розповідати, — кволо всміхнувся Роман. — Мені треба побачити владику… а довкола собору патрулі. Вночі я піду.

— Ну… про що мова? Прошу.

З порога майстерні Олекса пожвавлено сказав Іванові Варгуну:

— Знайомтесь. Це той самий Роман, про якого я тобі розповідав.

Юнак коротко вклонився і подав руку.

— Іван Варгун, — відрекомендувався Олєксин гість. — У цивільному одязі у вас зовсім інший вигляд, пане хорунжий.

— Ви?.. — впізнав окопного агітатора Роман.

Олекса і Ганна занепокоєно стежили за зустріччю, як їм здавалось, незнайомих людей.

— Бережіться, — після напруженої паузи сказав хорунжий Іванові Варгуну. — Багато з тих, кого ви зрадили… завтра стануть героями. І їхні імена вигаптують на святих, корогвах!

Роман круто повернувся і вийшов з майстерні.

Возій притримав коней і озирнувся на дивну пасажирку, яка, відставши від воза, повільно йшла рівною дорогою між рядами високих тополь.

“Я не міг навіть уявити собі в ту хвилину, що пройшов мимо людини, котра краще, ніж будь-хто, відчула б мої страждання…” — пролунав у її вухах схвильований Романів голос.

Стефа нахмурилась і прискорила ходу, ніби ці рядки з листа нагадали їй щось важливе, сокровенне…

“Іван Варгун… У ньому я вбачав тільки агітатора-пацифіста… Хіба я був здатен зрозуміти різницю між пацифізмом і класовою солідарністю?.. В той час наші стежки круто розійшлися…”

Знову почався узвіз, і йти стало важче. Стефа взялася за край воза.

“А поряд з майстернею Олекси височів собор святого Юра. І хоча небагато води спливло після вересневого дня, коли ми присягали на соборній площі, проте дуже каламутна була та вода…”

…Глупої ночі в резиденції святоюрського владики перед митрополитом Андрієм низько схилився літній селянин.

— Що велів передати пан Коссак? — спитав владика, благословивши зв’язкового.

— Пан курінний сказали мені так… — докладно говорив селянин. — Коли ви, вуйку, йдете до Львова, то перекажіть нашому найсвятішому і заступникові, що новий загін січових стрільців уже прийняв присягу. Тільки замало в ньому хлопів.

Селянин напівобернувся до Йосипа Гродського, який нерухомо стояв за його спиною, і притишив голос:

— Пан курінний просять вас таємно присилати йому людей.

Зв’язковий знову низько вклонився, повертаючись усім корпусом за митрополитом, який пройшов до високого крісла, оздобленого тонким різьбленням.

— А ви хто? — Владика сів у крісло, розвернуте до каміна.

— Дмитро Горук я, — запобігливо відповів його екселенції селянин. — Із парафії отця духовного Єсафата Коцюловського. Перейшов фронт, бо у Львові в мене донька Ксеня. У пана адвоката кухаркою служить…

Йосип Гродський зробив нетерплячий жест, проте Дмитро Горук не помітив застороги митрополитового секретаря.

— Родичами переказала, що віддається за руського козака.

Гродський збентежено звів очі вгору. Приховуючи неприємне здивування, владика поцікавився з фальшивим співчуттям:

— І ви, Дмитре, дозволили?

— А як здибала файного чоловіка? Зять Єгор і в господа бога вірує, і все, що не каже, то втямити можна.

Йосип Гродський, який нечутно перейшов за крісло владики, спитав без інтонації:

— А ви… якої віри?

— Істинної, — перехрестився Горук. — Греко-католики ми…

Важку паузу перервав рівний, глибокий голос митрополита Андрія:

— Брате Йосип… передайте молодим моє благословення і золотий дукат.

— Красненько дякую, ваша святість, — засяяв селянин і нагнувся до руки владики, проте поцілувати перстень не встиг.

— Ходіть, чоловіче, з богом…

Коли Дмитро Горук, задкуючи до