Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Взагалі ж, філософія мала зупинитися на Декартові, коли він, натомлений словесними розумуваннями, капітулював фразою «мислити — то означає розуміти, хотіти, уявляти і відчувати». Тут немає місця словам, і якби це твердження прийняли за істину, то покоління філософів і психоаналітиків були б безробітними, що, з огляду на необхідність створювати нові робочі місця, являється несприйнятним для профспілкових діячів усіх країн і народів. На превеликий жаль для людської цивілізації, яка — Oh, my profetic soul! — впаде жертвою словоблудства.

Пробач, мій любий видавцю, я відхиляюся від теми.

… і ми жили, наче казкові королі…

Це має стати епіграфом до бестселеру, що його укладає за моїми нотатками редакторка того милого видавництва, яка також шле мені час від часу підбадьорливі вісточки. Я завжди з великою утіхою обнюхую її листи, бо, хоча вони видруковані на комп'ютері, вона торкається їх, вкладаючи до конверта, а тоді передає той конверт секретарці, а може — о гріховна думка! — сама наслинює клейку смужечку язиком, як то любила робити Аліна. Мені навіть здається, що я чую легкий і трохи вибляклий за довгу подорож запах кориці, тоді мені так стискається серце…

А тепер я спробую таки розповісти усе доладно і послідовно.

Мене було врятовано двома надзвичайно вродливими жінками, що пахли, немовби скошена отава, як до цього додати по краплині запахів мімози, фьону, старих манускриптів і час від часу того чи іншого сорту модних паризьких парфумів. Останнє мені не дуже подобалося, але я акцептував маленькі слабкості у іншому майже бездоганних приятельок.

А трапилося це, як я вирішив покласти кінець моєму злиденному життю. Звали мене тоді іще Деппі. То була чиясь дотепна комбінація двох слів — «депп», що означає дурень, і «Зеппі», так називали майже кожного місцевого дурника чи приблудного кота. Я жив у старій халупі, страшенно страждав через самотність і вошей, і на всьому світі не було живої душі, яка б заплакала по моїй смерті.

Бо мій благодійник, котрий порятував мене із річки за три роки до другого порятунку, коли мене виручили із біди дві прекрасні феї, так от, мій благодійник, що порятував мене тоді, як одна добродійка намагалася мене утопити (про що я, можливо, розповім при нагоді і що я буду просто змушений детально описати, у разі, як під час судового процесу для мене знову запахне смаженим і за спинами присяжних фата-морганою заколишеться шибениця, а отже мій адвокат повинен буде подавати клопотання на «довічне» і розповідати тим сентиментальним тіточкам і кровожерливим дядечкам, або, скажімо точніше, сентиментально-кровожерливим тіточкам і дядечкам, історію мого тяжкого дитинства), тож, мій благодійник, який нагодився саме тієї хвилини, як мої легені роздирало водою одного із численних у цих місцях кар'єрів і як поперед моїми очима, наче у німому кіно на початку його тріумфального голівудського розквіту, прокрутилася коротка історія мого нікчемного життя (пробачте мене за таку багатомовність, але я дуже любив того діда і гадка про його смерть і досі спричиняє мені нестерпний біль у районі шлунку, і якби не оця болюча рана якраз у точці, де, наче арки Нотр-Даму, сходяться з архітектурної оглядки ідеальні півкружжя ребер, я б давно написав роман про нього), так от, мій благодійник, іще раз пробачте за повторення одного і того ж слова, помер кілька місяців тому, а що жив він самотньо і відторжено і говорив мовою, яку не розумів жоден із наших країв, але котра стала мені за ті три безтурботні роки рідною, так би мовити Muttersprache, бо він був перша людина, яка взагалі зі мною вербально спілкувалась, то я лишився сам як палець і думав лише про зустріч із ним на тим світі. У раю.

Того часу я уявляв собі рай згідно з його розповідями про ті краї, де він народився і провів перші двадцять років свого тоді іще щасливого життя. Коли він брав до рук бандуру і співав мені славні козацькі пісні, я бачив ті степи і ліси, ті кручі і ріки, тих пишнотілих молодиць і чорнобривих дівчат, чубатих парубків і схожих на Юла Брінера козаків, сивобородих кобзарів, повні солов'їного тьохкання вишневі садочки, діброви і луки, карасів у сметані і горілку, і усе оте охоплено було на горизонті ліловою блакиттю аргентинських гір, і ми плакали із ним, що таке розкошество нам судилося побачити лише по смерті.

Мій дід Панас помер якраз на Паску. Поїли ми з ним крашанок, випили горілки, що він сам гнав її з буряків, похристосалися із ним тричі, і віддав він Богові душу. Вірніше, послідовність була така — похристосалися, випили, поїли, а тоді вже, як ми утретє пройшли по тому колу, опустив він голову на руки, зітхнув тихо — «Ївго-Ївго» (то була його наречена у тій карасево-сметанній країні) — аж наче побачив, як вона вийшла стрічати його на край села, а дитину у люльці саму кинула. І був у тому голосі і докір, і любов, і така вистраждана півсторічна сердечна мука, що я одразу зрозумів — Панаса стріла його кохана, дарма що став він сивий та поганий, як він про себе казав, стріла, впізнала і повела аж за виднокрай, туди, звідкіля ще жоден вісточки не подав — ні факсом, ні мобільником, а ні навіть email'ом.

Хоча і казали про мого діда, що за ним чорти у пеклі плачуть, бо руки його, буцім-то, по лікоть у крові, для мене він був єдина рідна душа, і я вірив, що, коли помру, то стрінемось ми на райських луках і знову вип'ємо його самогонки.

А що я усе-таки мав сумнів, чи потрапить він до раю, то пішов до рутландців із подарунком, сулією горілки, і вони мене запевнили, що найкращий спосіб