Читати книгу - "Курячий бог"

тіточка, що не приніс вчасно води.

— Поховані тут наші?

— А-а…

Дядечко діловито поправив на носі окулярове сідельце, відкашлявся, пемов перед промовою.

— Як тобі, хлопче, мабуть, відомо — в 1941 році кривавий фашизм нахабно розв'язав одну з найкровопролитніших і найганебніших воєн, які тільки знала світова історія.

Сергійко про те добре знав. Але він ніяково закліпав очима. Ніяк не міг збагнути — чому про це треба було говорити так довго і так незрозуміло. Дядечкові ж здалося, що його пояснення не досягло розуму юного співбесідника.

— Але ти цього ще не годен як слід уяснитн, зрозумієш, коли підростеш.

— А я все розумію й зараз, — запротестував Сергійко. — І я зовсім уже не маленький.

— Тим краще, тим краще, — порадів дядько. — А коли доступний твоєму розумінню цей історичний факт, то в такому випадку ти, хлопче, мабуть, не менше обізнаний і з тим наслідком, що виник з попереднього факту, коли весь народ, як одна людина, грудьми став на захист Вітчизни і відстояв її, хоч і зазнав при тому неймовірно великих жертв. Ось і в цій могилі поховано сорок три чорноморські моряки, які вмерли, але не здалися, прославивши тим самим героїчний Чорноморський флот. Про це ти прочитаєш на монументі, коли вмітимеш читати.

— А я вже всі букви знаю.

— Чудово, — похвалив дядечко.

Якусь хвилину вони обидва мовчали. Видно, обдумували сказане.

— А моряки, дядю, найсміливіші? — доскіпувався Сергійко.

— О, моряки! Справжні братішки!

— А ви, дядю, теж братішка?

— Ні, я — сапер, — винувато схилив голову дядечко.

— А сапер — це найстарший моряк?

— Щось схоже… тільки зовсім навпаки.

Сергійко замислився, намагаючись збагнути незбагненне.

їхню розмову перервали галасливі хлопці та дівчата, які хто-зна й звідкіля тут узялися та з'юрмилися біля скляної шторки. Сергійко з подивом розглядав невмитих та нерозчесаних, майже зовсім голих парубків з колючими борідками та котячими вусами.

Скреготнуло скло. Павільйон «Пиво-води» відчинився. Але зовсім не там, де тримали чергу дядечко з Сергійком. Ще хвилину тому вони були єдиними і першими в черзі, а тепер опинилися в самому кіиці. Продавщиця вже торгувала, а розгніваний дядечко волав про справедливість.

— Громадяни! Та я ж — перший! Його не чули.

— Я протестую! Подайте книгу скарг!

У продавщиці, видно, ніяких книг не було, бо вона й вухом не повела на ті погрози. Енергійно обдаровувала молодиків жовтогарячим пивом.

Дядечко дорікав непоштивим юнакам:

— Сорому не маєте, молоді люди. Ні поваги в вас до старших, ні совісті…

Одна з дівчат, вдягнена найвизивніше від усіх, хоч і ті красувалися лише в купальниках, зміряла з ніг до голови дядечка й кинула ущипливо:

— Бачили його? Поваги захотів? А чи заслужив поваги? Старше покоління називається… Ви нам створили умови, щоб не товпитись по чергах на цьому дикому березі?

— Оце так! — розвів руками дядечко. — Оце молодь!

— На себе нарікайте.

Дядечко розгублено озирнувся, зняв капелюха, хусткою витер піт з лисини. Зиркнув на монумент, підморгнув, мов живому: «Чули, мовляв, морячки? Ми їм не створили умов безтурботно вигулюватись по курортах».

До павільйону наближався кремезний бровастий чоловік. В смугастій морській тільняшці, в широченних штапях-кльоші. Він чув лементування бронзовотілої дівчини. Дивився на неї суворо й осудливо. А та, помітивши його, раптом зів'яла, шмигнула за павільйон, затиснулась в гурт — поспішила зникнути з очей.

— Міль безхвоста… — пробубонів моряк і зневажливо відвернувся.

ТУТ КИПІВ СМЕРТЕЛЬНИЙ БІЙ…

Вони дуже швидко порозумілися. Може, тому, що зосталося біля павільйону їх усього троє: моряк у тільняшці та довгий дядечко з Сергійком.

Моряк поклав важку руку на прилавок. Сергійко з повагою і зацікавленням втупився у синювато-розпливчатий малюнок на тій руці — морський якір і та безкозирка із стрічкою, що тяглася кудись до ліктя.

— Ганю, пива, — наказав владно.

— А нам води, — додав дядечко. Продавщиця відповіла неквапливо.

— Ні пива, ні води. Можна вина.

І моряк, і дядечко одночаспо скривилися.

— То беріть горілку, — радила продавщиця.

Чоловіки промовчали. Продавщиця вже дзвеніла посудом. Сергійко зітхнув.

— А для хлопчика у вас солоденького не знайдеться?

— Є шампанське.

— Ну, до шампанського він ще не доріс, — засміявся моряк.

— Візьміть для дитини пончик.

— І то закуска.

Чоловіки, кривлячись, випили, смачно крякнули. Закушували втрьох.

Моряк дивився туди, де кушпелили морську гальку галасливі юнаки і дівчата.

— Ми їм не створили умов… — пробубонів сердито. Довгий дядечко охоче підтримав розмову.

— І це сказано перед лицем отих сорока трьох…

Він кивнув головою на монумент, обнесений морським ланцюгом.

— Не сорока трьох, а сорока двох, — поправив моряк.

— Написано — сорок три.

— Сорок третій — це я.

Сергійко забув затулити ротика. Він ще ніколи не бачив людини, яка вийшла з могили. Вичікувально дивився на дивного моряка і довгий дядечко. А той звернувся до продавщиці:

— Ще по сто.

Потім вони наблизились до монумента. Засмаглим пальцем моряк ткнув у одне із позолочених прізвищ:

— Живого поховали. А я топчу землицю.

— То ж як? Помилка,