Читати книгу - "Маленький Бізон"

надією, що одного дня чаклун з'явиться до наших батьків і проситиме, щоб когось із нас віддали йому за учня.

Нам розповідали пошепки, що в наметі діялися такі таємничі речі, які важко було навіть собі уявити. Одного разу ми страшенно перелякалися, побачивши в темному тіпі юнака з жахливо спотвореним обличчям. Одна опухла щока, мов ганчірка, висіла аж до нижньої щелепи, повіки були випнуті, а нижня губа звисала за підборіддя. Матері пояснювали нам, що чаклун вселив у юнака злого духа.

У нашому племені були старі жінки, які вміли знешкоджувати отакі «чари» і робили це за згодою самого Білого Вовка. Вони запарювали якесь зілля і наказували хворому дихати парою. Незабаром бідолаха щось відчував у роті. Виявлялось; це була волосина. Коли її витягали, обличчя хворого починало потроху набирати нормального вигляду. Звідки з'являлася ця дивовижна волосина, ніхто тоді не міг пояснити.

Вже згодом, через багато років, я зустрів одного сіукса, який зазнав на собі отаких чар, і з'ясував, у чому саме полягала таємниця чаклуна.

Виявилось, що чаклун справді взяв довгу людську волосину, намазав її отрутою і потай поклав у чашечку люльки, яку завжди палив сіукс. Звідти волосина з отрутою потрапила сіуксові в рот. Я певен, що «чудеса» наших чаклунів можна було пояснити так само легко й просто.

Тієї пам'ятної весни, коли мені так хотілося поговорити з Білим Вовком про Кошлате Орлятко, я несподівано зустрівся з нашим чаклуном. Сталося це на березі річки. Це була моя перша і остання розмова з цією незвичайною людиною.

Я сидів сам над річкою недалечко від табору і ловив рибу вудкою, яку мені зробив старший брат Міцний Голос. Раптом почув за собою кроки, оглянувся і побачив Білого Вовка, що прийшов на річку набрати води для якихось своїх таємничих обрядів. Я страшенно перелякався, коли він зупинився в мене за спиною. Чаклун, мабуть, побачив мій переляк, бо лагідно погладив мене по голові і по-дружньому запитав:

— Ловиш рибу, Бізончику?

У мене перед очима замигтіли червоні кола, і я не міг видушити з себе жодного слова.

— Тут немає риби, — сказав чаклун. — Ходім, я покажу тобі, де вона є.

Я витяг вудку з води, позбирав черв'яків і пішов слідом за ним.

Ми пройшли по березі недалечко, може, кільканадцять кроків.

— От спробуй тут! — показав мені чаклун на одне місце біля берега, яке на вигляд нічим не відрізнялося від попереднього.

Тим часом я отямився від свого приголомшення і відчув хоробрість. Я міцно схопив чаклуна за шкіряну холошу і глянув угору. Високо наді мною блищали його промовисті очі. Я щось говорив, але з моїх уст вихоплювалось лише незрозуміле белькотіння, і тільки одне слово вирізнялося з нього:

— Кошлате… Орлятко…

Чаклун, мабуть, догадався про все. Його обличчя раптом споважніло. Великі руки обняли мене теплим рухом, і за хвилину я почув стурбований голос:

— Не питай мене, Маленький Бізоне. Не питай про Орлятко.

Відходячи, Білий Вовк погладив мене по голові і лагідно побажав:

— Налови багато риби.

Я не розумів, чому Білий Вовк так засмутився, коли я спитав про Орлятко. Адже це був мій друг. Щось почало напливати мені на очі й душити за горло. Почуття образи на чаклуна стисло серце.

Тепер риба клювала, мов зачарована. Я витягав одну за одною, наче вони самі лізли на гачок. Хоч я рибалив без перепочинку, але туман заслоняв мені очі, і я вже не розрізняв ні берега, ні річки, ні вудки, ні рибин.

УДАРИВ ГРІМ

Мандруючи на південь, ми вже давно перейшли ріку Молочну і на кілька днів отаборились у долині струмка, який звався Черепашковим. Ми знову наблизилися до підніжжя Скелястих гір, а прерія в цій частині Монтани була хвиляста. Користуючись з зупинки, ми, хлопці, влаштовували кінні екскурсії і не раз віддалялись од табору на багато миль.

Одного дня під час такої екскурсії ми пустували в преріях. Раптом далеко на півдні ми побачили верхівця, який мчав галопом, наближаючись до нас.

— Чого це він так поспішає? — вигукнув Гірський Пломінь.

— Мчить, певне, до своєї дівчини, — пожартував Дерев'яний Ніж, ущипливий як завжди.

— Не подобається мені його поспіх! — зауважив Міцний Голос, мій брат.

— Що ж тут поганого?

— Невже ти забув про ворон-окотоків?

Тепер стурбувався й Дерев'яний Ніж і став недовірливо стежити за верхівцем.

Останнім часом нас, хлопців, попереджали, щоб ми були обережні: група окотоків, яка належала до племені ворон, що завжди ставилося до нас вороже, тепер поводилася з викликом і наче снувала проти нас лихі наміри.

— Адже у нас немає навіть зброї, щоб захищатися, — зауважив Міцний Голос.

— У мене є ніж! — вигукнув Рівний Сніг.

— Покажи!

Це був невеличкий ніж — зброя зовсім нікчемна.

— Краще тікаймо! — порадив Дерев'яний Ніж.

— Так! Тікаймо! — гукнув брат.

Ми чимдуж помчали до табору.

Коли