Читати книгу - "Зоряний вуйко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дядько Кіндрат теж уважно дивився:
- І що ж це буде?
— Вішатимемось, — спробував під’южити Іван.
— Не патякай, — грубо відказав дядько. — Сам не знаєш, що робиш.
Отаман затягнув останній вузол і почав змотувати свою роботу на руку. Всі мовчали і запитально поглядали зі своїх місць. Згодом на руці в дядька Левка виріс досить таки незграбний моток з вузлами на всі боки.
— Вистачить, — зробив він висновок.
Гриць, наче заспокоєний цим зауваженням, повернувся до вартування, а решта так само запитально дивилась на отамана.
— Ну, за півгодини почнемо.
Семен лежав на даху між залізними конструкціями і дивився на верхніх, що вовтузились біля башти. Було дуже смішно спостерігати, як ті обминали сектори обстрілу Грицевого та Семенового автоматів, замість яких у вікнах стирчали два обвуглених дрючки. Іван глянув зі свого місця і в очах у нього проскочила сміхотлива іскорка. От якби можна було звідси всіх накрити — так, щоб враз. Але чого нема, того нема.
Сюди, на дах, чумаки дісталися залізними сходами через вузький люк, а потім ретельно цей люк завалили, про всяк випадок. Пересувалися рачки, щоб не бути поміченими, і принишкли, спостерігаючи.
А верхні тим часом метушилися біля дверей з якоюсь штукою — бомбу ладнали, як отаман пояснив. Побачивши, що башта не озивається, вони все більше нахабніли — ходили мало не на повний зріст.
— От жахнути б по ним зараз, — замріяно зауважив Іван.
Але тут, замість того щоб підривати двері, верхні принесли лома і просто почали збивати петлі. Чумаки стурбовано озирнулися.
— Цього ще не вистачало, — буркнув дядько Кіндрат.
А отаман, користуючись тим, що атаковані двері гули та завивали, сказав на повний голос:
— В нас єдиний шанс. Будемо баритися — повбивають. Тому щойно вони полізуть усередину, миттю Гриць скидає мотузку, і по черзі, як лежимо… — він помовчав, подивився на Івана і додав: — Кому важко, доведеться сіль залишити.
Усі, наче змовившись, почали поправляти лямки заплічників. Охочих залишити сіль не було.
І знову спостерігали, зазираючи через краї вежі. Двері ще тримались, але відчувалося, що недовго їм залишилося.
Раптом під стогін заліза знизу Семен чомусь згадав про верхненят, що залишились там, у кімнаті. Мабуть, зараз позабивалися десь у куточок від жаху і не знають, що це свої до них пробиваються, двері ламають. А може, вони ще не розуміють, свої чи чужі — он як за день звикли до чумаків, що коли ті підіймались сходами, дивились знизу жалібно і навіть скавчали тихенько — страшно, мабуть залишатися самим.
Ворог тим часом покинув длубати двері і зібрався купкою — радитися. Іван шморгнув носом. Семен відчув, як у нього набігає слина, солодкувата і гидка.
Врешті верхні до чогось домовились і стали біля дверей двома купками. Двоє взяли бомбу, двоє — ломи, підчепили двері… Всі затамували подих.
Двері зі скреготом подалися, а в утворену щілину, гучно хукнувши, двоє вкинули чорну бомбу, більш схожу на скриньку. А тоді всі мерщій попадали під стіни.
Наступної миті вежа неначе підстрибнула вгору. Під ногами у чумаків загуло так, наче боги били палицями в напнуте пузо землі.
— Га-гах! — Семену здалося, що споруду має розірвати зсередини, але вона вистояла, хитаючись і ревучи. А отаман загорлав нелюдським голосом:
— Нумо!
Гриць несамовито рвонувся до мотузки і навздогін за нею полетів донизу, чіпляючись за вузли. Семен вже не бачив, як верхні, стріляючи, наче божевільні, посунули в розламану пройму. Він підхопився за Іваном, стусанувся плечем об залізну стійку і на повний зріст побіг до краю, за яким уже зник Іван.
Як він примудрився спуститися мотузкою, Семен не зрозумів. Тільки пам’ятав, що, мало не плачучи, хапався за вузли, намагаючись загальмувати швидке падіння і як терся бесагами по фарбованій стіні. Незчувсь, як ноги торкнулися землі і прийшов до тями поряд із хлопцями, в провулку. Ззаду наздоганяла решта чумаків.
— Хутко! Праворуч! — заревів отаман.
Збиваючись з подиху, вони бігли повз розвалені будинки, і торби безжально гупали по спинах.
— Швидше, хлопці, швидше! — мало не благав отаман, і хлопці, ковтаючи сльози, товкли суху глину важкими чоботами. Бігли попід стінами, нікого вже не лякаючись. І тільки отаман раз по разу озирався — чи нема погоні. Дядько Кіндрат діловито сопів за плечем, Іван на бігу тер попечені мотузкою руки. Гриць загрібав попереду, тільки курява стелилася.
Так вони пробігли три квартали, потім перейшли на швидкий крок, потім ще бігли, але вже не так хутко, поки не проминули останні будівлі. І, одійшовши для певності ще з півкілометра, зробили привал. Погоні не було.
Іван впав біля свого заплічника і зареготав — трохи істерично, ляскаючи себе руками по стегнах:
— Ой, не можу… хлопці… ой, не можу… біжу і відчуваю, зараз штани спадуть… підтягнув, а вони знов, наче щось тягне, а воно ось, — і він витягнув з кишені чималеньку купу каміння. — Ой, не можу!
Семен, дивлячись на нього, і собі посміхався, а дядько Левко цілком серйозно підійшов до Гриця і поплескав його по плечу. Гриць знітився.
Іван скінчив реготати і підвів підсумок:
— Оце ми бігаємо!
— Ти штани перевдягни, бо здається, не через те вони спадали, — весело обізвався дядько Кіндрат.
— А самі, дядьку, коли вони бомбу кинули… — Іван щиро, без образи посміхнувся. — Ой і полохливі ж ви… Що, злякались, що жінка додому не пустить?
— За тебе злякався, щоб ти об вузли дещо не стер. Бо до дівчат не буде з чим ходити.
Семен перемотував онучі. В голові дзвеніло і луною віддавалася розмова: «Тільки чую — ззаду сопуть. Думаю, погоня, ну і наддаю, а воно не відстає… Ги-ги-ги».
І раптом десь у глибині свідомості спливла картина: напіврозчинені двері, і чорна бомба повільно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряний вуйко», після закриття браузера.