Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

лишалася пустка й руїна. Скажімо, тих же туалетів у поїздах тепер не впізнати – вони зяяли дірами в підлозі, в них не стало умивальників, поличок…

Хлопець не йняв віри своїм очам. Спершу подумалося: може, все знімається для того, щоб замінити новим, досконалішим? Аж потім дотямив: це – звичайнісіньке безсовісне мародерство.

Ось що принесли на своїх багнетах у його край «визволителі»

І як тут не згадати навали дикої кочової орди, що нищила на своєму шляху все можливе для знищення.

Це – божевільна руйнація в сфері матеріальній; а яким жорстоким, неприховано цинічним потоптом пройшла новітня орда по людських душах!

Яцик зробив висновок, на якому непохитно стоїть і сьогодні: більшовизм нічого не будує, а все нищить. Він – сліпа в своїй жорстокості руйнівна сила. У нього немає майбутнього.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ (1941 РІК).

Коли розпочалася війна, московське радіо бадьоро передавало: німців уже відкинуто на їхню територію. Щодень, судячи з коментарів, що линули з репродукторів, Червона армія дедалі більше вглиблювалася за кордони ворога, але чомусь усе виразніше звуки фронтової канонади наближалися сюди.

Нарешті наказ: усім сідати до вагонів і виїздити на Схід. І – багатозначний коментар до того: радянське командування вдається в такий спосіб до глибокого тактичного маневру

Яцик не був наївним і не вірив ні в які тактичні маневри. Разом з приятелями переховувався в місті, щоб не зловили й не запакували у вагони, які конвоюватимуться в далекий і невідомий край.

Якось посеред ночі бродили містом і побачили, як панічно втікає тюремна охорона, полишивши браму, що вела у двір в'язниці, розчиненою.

Останній охоронець зник з очей. Вщухли вибухи бомб на  станції. У поріділих сутінках під сірим небом застигла тривожна, моторошна тиша, з якої пливли на землю лиховісні передчуття.

Яцик кинув поглядом за браму й сказав: «Там – люди… Шукайте щось, аби зірвати замки…

За якийсь час вони вже підважували ломами важкі замки, що ніяк не хотіли піддаватися. Але сила молодих рук здолала залізо. З гуркотом розчахнулися двері. Мов примари, стали хлопцям перед очима неголені, сірі, бліді обличчя в'язнів…

У тюрмі Яцик несподівано зауважив, що одна з плит у цементованій підлозі трохи вивищується над загальним рівнем. Підтяг її вгору й відсунув набік. З-під неї на нього глянуло брудне обличчя людини.

– Ти, Петре?! – вражено запитав знизу чоловік.

Яцик напружив зір і впізнав свого двоюрідного брата Адама Кам'янку із Синьовидного.

Почав витягати його нагору. Кам'янка кволим голосом попрохав:

– Обережніше – в мені дві кулі…

Потім він розповідав: їх розстрілювали у вбиральні й скидали до каналізації. Йому пощастило – тільки поранило і не задихнувся, трохи підважуючи тілом цементну плиту.

Кам'янку відпровадили до госпіталю. Лікар розпачливо розвів руками: не може оперувати без наркозу – всі медикаменти прихопили з собою «визволителі». Вони в усьому лишалися вірними собі…

Можна багато говорити про тогочасні колізії з проекцією їх на долю й душу Петра Яцика. Але найголовніші і найвизначальніші моменти легко вміщаються в цих трьох історіях. А ще йому глибоко в пам'ять засів етичний постулат, що прозвучав з уст директора Маслосоюзу Хронов'ята. По закінченні молочарських курсів Яцика разом з іще одним юнаком направляли інспектором молочного господарства до Бережан. Це було 1942 року.

Інженер Хронов'ят звернувся тоді до них із такими словами:

– Дорогі панове! Розумію вашу радість з приводу того, що вам уже більше не сидіти на твердих лавах і не слухати наші лекції. Ви приступаєте до самостійної

Добрі справи -добрий настрій.

праці. Моїм обов'язком при такій нагоді є сказати таку річ. Не кривдіть у своїй роботі рідну матір. Ви, звичайно, не підете до себе додому, щоб завдати саме їй кривди. Ви підете в інші міста і села. А там живуть матері ваших колег. Якщо ви не по-людськи вчините з ними, ваші колеги так само вчинять і з вашою матір'ю. Пам'ятайте про це і робіть правильні висновки. А ще пам'ятайте: ви поставлені між молотом і ковадлом, між нашим людом і владою. Як урядники, маєте виконувати наказ влади, що хоче стягнути з людей якнайбільше, аби прогодувати свою армію. Нема вибору ~ мусимо підкоритися наказові, але й мусимо думати, як не скривдити свій народ. Будь-яку повинність можна виконати з більшими чи меншими прикрощами для людей…

Працюючи в Бережанському повіті інспектором, Яцик постійно пам'ятав сказане Хронов'ятом. Неоднораз виявляв тих, хто розводив молоко водою. В такому разі у людей, як правило, забирали корів. Але на Бережанщині за час урядування там Петра Яцика не було забрано жодної.

Забігаючи наперед, треба сказати, що тієї етичної настанови він не полишив на рідній землі, а носить її в серці все своє життя. 

Кмітливий і спостережливий, він зауважував те, на що часто не звертали ніякої уваги його земляки. Ще один характерний приклад.

У Бережанах зупинялися пошарпані в боях німецькі частини, щоб, трохи перепочивши, відступати далі на  Захід. Сорок четвертого фронт стояв у Тернополі цілих  три місяці. Оселившися в будиночках, вояки починали споруджувати довкола них парканчики, щось ремонтувати і навіть насаджувати квіти. Створювалось враження, що вони поселяються надовго чи й узагалі збираються тут жити.

Уже тоді Яцик зрозумів: це – важлива особливість їхнього національного характеру. Німці завжди і повсюдно прагнуть постійності. В цьому – їхня надійність і конструктивна сила. І як було не порівнювати таку особливість їхньої ментальності з національним характером російських «визволителів» та й подеколи навіть своїх земляків.

Пізніше, у Німеччині, зірко придивлявся до звичаїв тамтешнього життя. Незважаючи на