Читати книгу - "Стежкою легенд"

шкаралупи велетенських яєць. У кожній вмістилося по тринадцять пляшок рому! Нарешті було знайдено й кістки дивовижного птаха: 1851 року їх привезли до Паризького музею. Відомий французький учений Жофруа Сент-Ілер вивчив ці кістки і склав за ними науковий опис легендарного птаха. Він назвав його епіорнісом — «найвищим з усіх високих птахів».

Тут ми змушені дещо розчарувати читача. Виявилося, що гігантський птах Мадагаскару не такий величезний, як про це оповідають стародавні легенди. Він не міг понести в пазурах слона, але не поступався перед ним зростом. Жофруа Сент-Ілер уважав, що деякі епіорніси мали п'ять метрів заввишки! Та, мабуть, він перебільшував. Однак триметрові епіорніси не були рідкістю [11]. Три метри — середній зріст слона. Важив отакий птах близько півтонни!

Та, на жаль, він не вмів літати: не мав епіорніс ані розвинених крил, ані двигуна для них — кіля на груднині і відповідної мускулатури. Епіорніси живилися рослинами і дрібними тваринами, як і всі страуси. Адже епіорніси — велетенські страуси. Наші предки, назвавши легендарного птаха Стрефілом, були найближчі до істини: Стрефіл походить від грецького слова «струфіо», яке вживалося у стародавній Русі для позначення страуса.

Ніхто з натуралістів не бачив живих епіорнісів. Мадагаскарські страуси-велетні вимерли сто років тому.

ІНДРИК-ЗВІР, УСІМ ЗВІРАМ ЗВІР

Читаймо далі Глибинну книгу. Ми зупинилися на описі Індрика-звіра:

У нас Індрик-звір усім звірам звір, І ходить він, звір, по підземеллю, Куди хоче іде по підземеллю, Ніби сонечко по піднебессю. Він проходить усі гори білокаменні, Прочищає струмки і проточини, Пропускає ріки, криниці студені, Куші звір пройде, там джерело кипить, Коли цей звір обернеться, Закиплять усі джерела підземнії; Коли цей звір розіграється, Увесь всесвіт колихається. Усі звірі земні йому, звірю, вклоняються. Нікому кривди-бо він не чинить.

Зовсім неймовірний звір! Та невдовзі ми побачимо, що народна творчість, формуючи незвичайний образ Індрика-звіра, витала не лише в царині безпідставної фантазії. Життя та реальні спостереження дали оповідачам матеріал для цієї легенди.

Які ж біологічні ознаки Індрика-звіра?

Звір цей величезний і живе в землі. Риє рогом підземні ходи й тунелі і в такий спосіб відкриває джерела, прочищає кринички й сповнює озера та річки водою. А розбурхається Індрик-звір під землею, «увесь всесвіт сколихнеться». Отже, він — причина землетрусів.

Але це ж не хижий звір — мирний гігант: «нікому кривди не чинить». Живиться, мабуть, рослинами або тим, що в землі знаходить.

По всій російській Півночі, по всьому Сибіру й навіть далі — в Китаї поширені легенди про дивовижного звіра-крота нечуваного зросту. Він нібито розміром з слона і має роги, які правлять йому за землерийний пристрій. Опис крота-гіганта, на ім'я тин-шу або ін-шу («миша, яка ховається»), ми подибуємо у стародавніх китайських книжках.

«Бун-зоо-ганн-му» — давній китайський твір про тварин, складений у XVI столітті. Про тин-шу його автори пишуть так: «Він постійно перебуває в печерах, схожий на мишу, але досягає розмірів бика. Хвоста не має, а колір його темний. Він напрочуд дужий і викопує собі печери в тористій і лісистій місцевостях».

Інша давня китайська книжка повідомляє про тин-шу цікаві подробиці. Живе кріт-велетень у краях темних і ненаселених. Має куці ноги і погано ходить. Риє землю чудово, однак коли випадком вигулькне на поверхню, то одразу ж умирає, щойно побачивши промені сонця чи місяця.

А ось виписка з маньчжурського літопису: «Тварину, на ім'я фан-шу, подибуємо лише у краях холодних, на берегах річки Тай-шун-шани і далі до Північного моря.

Фан-шу схожий на мишу, але завбільшки з слона. Він боїться світла і живе під землею в темних печерах. Кістки має білі, як слонова кістка. Вони дуже легко обробляються, на них нема шкарубин. М'ясо його холодне й дуже поживне».

Ескімоси узбережжя Берінгової протоки звуть ЦЬОГО звіра кілу-кнук — кит кілу.

Морське чудовисько аглу, з ким він бився, викинуло його з моря на берег. Кілу-кнук так гепнув на землю, що глибоко увійшов у грунт. Там він живе й досі, пересуваючись з місця на місце за допомогою своїх іклів, орудуючи ними, як лопатами.

Багато мандрівників Сибіру занотували в евенків, якутів, мансі, чукчів та інших народів нашої Півночі такі самі оповіді про велетенського підземного мешканця. Усі повідомлення однотипні. Тварина-норокопач у найлютіші зими ходить під землею туди й сюди. Бачили ніби, як звір, гуляючи під землею, несподівано наближався до поверхні. Тоді він хапкома накидав на себе землю, швидкував глибше заритися. Земля, обсипаючись у тунель, утворює вирву. Звір не терпить сонячного світла і гине, тільки-но вийде на поверхню. У річкових кручах, по схилах ущелин часто-густо подибують мертвих кротів-велетнів: тут тварини ненароком вискакують з-під землі. Гинуть вони, попадаючи і в піщаний грунт: пісок обсипається і стискує землекопів з усіх боків.

Звір живиться нібито багном, а землю риє своїми рогами. Він може рухати ними навсебіч і навіть схрещувати їх, як шаблі. Роги схожі на слонові ікла, й інколи їх звуть зубами. З рогів виготовляють держаки до ножів, скребачки, всілякі дрібнички.