Читати книгу - "Полуничний сезон"

план, тоді викинемо. Взагалі, дефіцитів було багато, тільки й це легко пояснювалося: товарознавець — найліпша подружка Богданович. Дактилоскопічна експертиза підтвердила здогад — відбитки пальців належать продавщицям. Турчин невдоволено крекнув і одійшов до вікна.

Надворі сіяла мжичка. Дерева стояли набурмосені, зовсім голі. А коли бралися за розслідування, вони тільки-но починали губити листя. Павло мерзлякувато поворушив плечима, хоч у кабінеті було тепло, глянув на годинник: чи не пора обідати? Саме в цей час задзвонив телефон. У трубці лунав збуджений голос автоінспектора Степанченка.

— Ти дуже зайнятий? Заглянь до мене.

— Що трапилося?

— Прийдеш — побачиш. То я жду.

Турчин знав: автоінспектор уже третій день шукає шофера, котрий вночі наїхав на велосипедиста. На місці пригоди знайшли небагато — кілька невеличких лусочок зеленої фарби, що прилипли до зігнутого керма велосипеда. То означало: на крилах машини зостався слід. Трасою в основному їздять машини трьох районів, отож пошуки розпочали відразу в усіх трьох. Іще не встигли оглянути всіх великих господарств, а ще ж скільки таких, що мають по дві-три, а то й по одній машині. Степанченко, коли згадував про це, хапався за голову, бо злочинець не дурень, не стане чекати, поки його схоплять за руки, а спробує зафарбувати подряпини, або й замінити крила.

«Що ж це Сашкові підняло настрій?» — думав Турчин.

У кабінеті автоінспектора він застав низькорослого, лисого, кошлатобрового дідка — сторожа середньої школи.

— Ось цей товариш, — хитнув головою у бік Турчина, — також цікавиться. То, може, повторите, що казали про Сташевського?

— Коли треба, то чого ж, можна повторити. Тільки я, того, не певен. І мовчав би, щоб не совість: мучить вона мене — людину ж убито. Хоча, якщо говорити правду, Зубко далеко не втік од Сташевського: як і той, не висихав од горілки. Може, вона, клята, і штовхнула його під машину.

Потерпілий Зубко справді був алкоголіком, проте правил руху не порушив.

— І все-таки шкода, — зітхнув сторож, — людина ж бо… Лікуватися, кажуть, збирався їхати, і от…

Старий опустив голову. Він жалів Зубка, який прожив на світі трохи більше тридцяти років. Степанченко почекав і попросив розповідати далі.

— Я, товариші, знаєте, не певен, — зам'явся сторож. — Тут таке діло, що Сташевський також людина.

— А ви не бійтеся, — заспокоїв діда автоінспектор. — Задарма зі Сташевського і пилинка не впаде.

— І я так думаю, тому й прийшов. Значить, діло, я вже казав, було пізнього вечора, а вечір той випав тихий і теплий, то я відпочивав там, де учні книжки читають. Ну, знаєте, бачу: машина наша у двір заїжджає — і прямо в гараж. В гараж, то в гараж, діло таке, знаєте, але ж Сташевського нема й нема. І двері зачинені. Ну, думаю, знову вдома всіх порозгонив, а сам утік. Аж ні, чую: щось там робить, залізом бряжчить. Довгенько возився, я й не знаю, коли пішов. А ранком, значить, почув про убивство і чогось подумав про Сташевського…

— Ви ще про сварку нічого не сказали, — нагадав автоінспектор.

— Ну, перед цим, значить, Зубко перестрів Сташевського коло школи, і вони про щось голосно розмовляли, ніби й сварилися — дуже Зубко руками вимахував. А що воно сталося між ними, то не скажу, бо я після грипу, знаєте, недочуваю. Вже й по лікарнях ходив, і до баб, які зіллям лікують, і нічого. Тільки витратився.

Турчинові здалося, що дід кривить душею: на глухуватого не схожий — голос нормальний, не перепитує. Тоді для чого це? Сам же зголосився допомогти слідству.

— А до цього Зубко зустрічався зі Сташевським?

— Мабуть-таки зустрічався, і не раз, бо ж селище наше невелике, як не зустрічатися. Я, приміром, усіх знаю. Хіба якого там малого…

— А які між Сташевським і Зубком були стосунки?

— Чого не знаю, того не знаю. Ви краще в людей попитайте, в молодших.

— А як себе Сташевський поводив після пригоди?

— Це після того, як Зубка вбило? Лихо його знає. Ні світ ні зоря завів машину й кудись поїхав.

— А коли повернувся?

— Теж не скажу, бо я вдома був. Моя робота, знаєте, нічна.

Після того, як сторож пішов, Степанченко, примруживши праве око, глянув на Турчина:

— Ну, як?

— Якщо по правді, то не знаю, чого ти мене покликав.

— А ти знаєш, що цей Сташевський попри все відмінний водій. Жодного порушення правил руху, коли не брати до уваги, що часто сідає за кермо під газом. Я ж бачив, як він водить машину. Ас! От і закралася в мене думка: він убив Зубка навмисне.

— За що? — здивувався Турчин.

— Приміром, не поділили вкрадене.

— Я теж думав над цим. Тільки ж вони не були в близьких стосунках.

— Це ще треба встановити.

— Я всіх близьких приятелів-товаришів Сташевського знаю.

— Це трохи викривлює версію, — гарячий блиск в очах Степанченка пригас. — І все ж, я займуся Сташевським. Чує моє серце, щось тут є.

— Що ж, давай перевіримо твоє серце.

Сташевського застали в гаражі. Був у комбінезоні, кімнатних капцях, обличчя припухле, очі червоні, дихав горілчаним перегаром. Вгледівши у дверях інспекторів, відклав у бік стартера, якого лагодив, і зворухнувся, щоб іти назустріч, але відразу й передумав. На привітання відповів стримано.

— Хотіли б оглянути вашу машину.

— Дивіться…

Сташевський над столиком, де майстрував, прикріпив електропереноску. Освітлювала вона лише столик та шмат стіни, під стелею лампочки не було, тож машину виштовхали у двір. Степанченко зайнявся нею, а Павло зостався; в гаражі. Чого тут тільки не було! І побиті ресори, і два бензобаки, і з десяток некомплектних карбюраторів, і кілька карданних валів, радіатор та ще багато різного мотлоху, який навряд чи знадобиться колись, хоч і кажуть, що в господарстві, окрім хвороб, все згодиться. Але чогось вартого