Читати книгу - "Простір Гільберта"

відчував ритм, пульс цього життя, що з натугою втискалося в екрани й шпальти журналів, і якось віп постеріг себе на бажанні кинути свої щоденні заняття в бібліотеках і спробувати хоч на день стати таким, як всі ці люди, яким належало так багато звідати в майбутньому…

Йому хотілося облишити все й взятися, скажімо, за дослідження арктичного шельфу, з тим, щоб щось із знайденого залишити, подарувати цій гостинній землі. Хай це буде нафта, вольфрам, слюда чи олово, хіба ж це не оптимальний внесок в поступ цивілізації взагалі і міжзоряних зв’язків зокрема?

— Ні, — сказала Велта так спокійно, що він зрозумів: сперечатись марне.

Вони говорили про це не вперше і капітан Корабля Пель всіляко підтримував цю ініціативу, вважаючи, що вони неодмінно самі мають прийти до очевидної істини: те, що вони роблять тут, і є щонайкорисніша і найпотрібніша для всіх справа, надто коли мати на увазі лише сьогоднішній день.

— Ні, — сказала Велта, — ми допоможемо їм, тільки не так.

За її словами, саме той тип генетичного коду, який був спільним для них самих і для Землі, передумовлював безкінечний розвиток початків розумного, але тільки при важливій передумові: якщо люди не вчинять злочинів перед прийдешнім. А для цього їм треба дещо уважніше вдивлятися в завтрашній день. Зламана гілочка чи вбитий метелик — ніщо чи майже ніщо (також злочин, хоч і маленький, але це злочин не перед завтрашнім, перед сьогоднішнім днем). А випита чавунними ковтками заводів річка не лише зникає з майбутнього, а стає початком низки незворотних змін. І океан — колиска життя, і суша — зелене роздолля, вишита мережка барвистого весняного клечання планети, недоторкані. І все-таки їх торкнулись руки, які не відали, що можна, а що зась. Як бути?

— Я думала про це, — мовила Велта, — навіть для нас завдання не просте… І знаєш, який є вихід? Він схожий на казку. — Вона задумалась, мовби намагаючись щось пригадати. — Так, це казка із фонду Корабля. Про царевича і про сірого вовка, про живу і мертву воду. Можливо, ти читав…

— Мені поталанило знайти цю казку і багато інших. Саме я передав її в дар Кораблю.

— Повернувся чорний ворон і приніс дві склянки: одна з водою живою, а друга з водою мертвою… Пригадуєш?

— Ще б пак! Це незбагненно: вгадати секрет живої води… Чи ж можливо?

— У них була жива вода, Ерто. Наші біологи переконані в цьому. Їм допомогла природа. Сприятливий збіг обставин, — і ось випадок допоміг народитися живому джерелу, що б’є з-під землі. Може бути, це трапилося десь на Уралі чи західніше, ворожити марно, оповіді перетворилися в казки і довго-довго передавалися із вуст в уста.

— А жива вода?

— Джерело зійшло, жолобок від нього висох і заріс степовими травами — спробуй відшукай заповідне місце!

— І ми відкриємо їм секрет живої води?

— Не жартуй, Ерто. Живої води ще немає навіть у нас. Принаймні такої, як у казці.

— А про іншу я чув… знаю. Вода, в якій швидше розвиваються коловертки, водорості і різна найдрібніша живність. Чи так вона вже необхідна?

— Ось послухай: багато річок можна наповнити такою водою, змішавши її з водою звичайною, і це зовсім не важко. Скільки риби тоді буде?

— Річки? Я не розумію.

— У них же все по суті готове. Трубопроводи від виснажених родовищ нафти й газу тягнуться вздовж північних узбереж, звертають на південний захід, до витоків великих річок. З часом ці гігантські труби стануть порожніми (адже будуються й будуються атомні електростанції!). Ось тоді вони й знадобляться… Зовсім незначні добавки мікроелементів — і цього достатньо. Краще цілі річки такої збагаченої води, чим одна-єдина склянка із казки.

— Ви пропонуєте передавати розчин з мікроелементами по трубах? До самих витоків річок?

— Тебе це дивує?

— Може, й так… не знаю. Ідея надто вже проста, вона їм, поза будь-яким сумнівом, не видасться новою. А втілити проект нелегко.

— А ось і ні. Простіше, чим ти гадаєш. У морській воді в всі мікроелементи. Натрій, магній, цинк, мідь, бор, йод, бром — майже все з періодичної системи. Варто добавити в річкову воду одну тисячну частину води полярних морів, і вона набуде двох дивовижних властивостей: прозорості й здатності краще підтримувати життя. Хай поліпшення незначне, разів у півтора, та для планети це неоціненний дарунок.

— Морська вода з часом в’їсть метал трубопроводів, ви на це зважили?

— Це справа техніки. Це не проблема. Ні для нас, ні для них.

— Ви вже пробували? Ні, не захисні покриття… Впливи на життя вивчали?

— Атож. Багато разів. На всіх живих організмах. Особливо чутливі коловертки, а вони ж найцінніший корм для мальків риби. Ти не можеш собі уявити, як все змінюється на краще: вода значно чистіша, не цвіте, поліпшується кисневий режим, річка мовби молодіє на очах. Напевне, давним-давно по первісному лону планети текли такі ж кришталево прозорі ріки й струмки, поки час не відгородив їх від цілющих руд і не замулив живі джерела.

— Як же ми вчинимо?

— Опублікуємо статтю в якомусь із журналів. Може бути, кілька статей, підписаних вигаданими іменами.

— Треба справжні імена. Я допоможу.

— Вважаєш це за потрібне, важливе?

— Не знаю. Якщо ви не помилились…

— Але я хочу знати, що думаєш ти. Розумієш, ти?

Ледь піддавшись ілюзії, ледь повіривши, що вона щиро, понад усе на світі хотіла взнати лиш його думку і просила про це — вона його! — Ерто раптом збагнув істину: вона завжди лиш хотіла пробудити інтерес, зацікавленість, залучити його до того, що звершується тут, на цій планеті, її руками і руками його і її друзів. І зараз також. І він раптом зрозумів, що