Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

дерево» — цигелія піната, як його зве мій колега Пастернак.

— Хотів би я знати, колего, що то за нахаба кружляє над нами? — мружачись від сонця, кивком голови показав на верховіття Анатолій Анукін.

Між крон велетенських дерев, наполохані людськими голосами, літали косокрилі, з страхітливими мордами створіння.

— То літаючі собаки, або кажани, — відповів Касяпович.

— Pteropus egwardsi, — підтвердив його визначення Пастернак.

Хоч ми із Анукіним знали раніше, що на Малаккському півострові, завдяки вічному літу і рясним зливам, земля щедро плодоносить (два-три врожаї збирають на рік), проте були вражені й здивовані незвичайним буянням тропічної природи.

Віковічний праліс стояв непорушно, безмовно. Здавалось, його ніколи не розгойдував вітер, та й не міг би, мабуть, розгойдати, бо кожна гілка, листок кожен були якісь важкі, лискучі, ніби виковані з міді. Сонце не проникало в ці хащі: смарагдова пітьма клубочилася волохато, вгорі, між крон, куди просочувалося сяйво, відтінки зеленавості мінялися на сизі барви. Задушливо, ніби в жнив’яному степу перед грозою знесилює задуха, коли безодня неба сповнена імлою, а десь за нею палає всемогутнє Ярило. Нічим дихнути — повітря напоєне випарами гущавини, запашних смол, пряних пахощів тропічних рослин: кориці, сандалу, ванілі, різних трав, дерев, чагарників, то з великими, а то обсипаними зовсім дрібненькими, як мошва, квітами — такими духмяними, що паморочиться голова… І я згадав наші діброви, їх зарослі лататтями озеречка, ніжний дотик дубового листя, зважнілих краплин, струшених необачно з гілки, ласкаву прохолоду, пахощі прілого падолисту, забуту лісову криницю, з якої вода пахне дубовим днищем; згадав Україну — і мені захотілося додому!

З верховіття дерев, перевитих ліанами й ротанговими пальмами, назустріч неслася зграя мавп.

Ми дали їм арахісові горіхи. Витівниці схопили — і вже їх немає — вгорі, на ліанах.

Що й казати — дивовижний край, щедротна земля. А народ бідує… Бачив я дерево (назва кумедна якась) в цьому ж таки ботанічному саду — товсте, розбухле. Його чіпке, оголене коріння вбило довкола все живе: виссало соки землі, простягнувши далеко свої хижі щупальці.

І постали перед очима оті «зінгери», «шелли» — фірми, паразити на тілі екзотичної Малакки.

Хто її тільки не грабував, хто не гендлярував нею!

У гущавині залопотів дощ. Зелені краплини дріботіли по широкому банановому листі. На ганок, де ми сидимо, краплини впали теж, заскакали прудконого, лишаючи по собі ледь помітний слід — хвилясті смуги синюватого туманцю, що клубочиться над землею.

Ось уже кілька годин, як ми тут, в гостях у доктора Карми. Він викладає на природничому факультеті, має власні цікаві наукові праці. Малайцям рідко вдається здобути вищу освіту, особливо — біднякам. Уперше завітавши на «Витязь» і побачивши, як на риболовецькому човні, що пропливав мимо, худі, сухоребрі підлітки силкувались напнути вітрила, вчений зауважив, що й він цей «хліб» скуштував; Адже сам, мовляв, колишній злидар. Я, признаюсь, не дуже-то повірив; подумав — прикидається овечкою!

З підозрілістю глянув я на балакучого малайця. А підшкіпер категорично заявив:

— Хіба не бачиш — типовий капіталіст, лжедемократ!

Та наступні зустрічі спростували нашу упередженість.

Ми сидимо на ганку хижки, за якою одразу ж починалися джунглі з їх загадковою, дрімотною душею. Ми ловимо кожне слово цього, — ще недавно такого чужого і незрозумілого нам чоловіка.

Там, у нетрях Бінтану — найбільшого острова з архіпелагу Ріау, що розкинувся неподалік екватора, — не часто зустрінеш білу людину. Сеної живуть відособлено, займаючись нехитрим своїм ремеслом: на розчищених ділянках лісу садять ямс, таро, батат. Вони таки відлюдкуваті, та з-поміж племен, що населяють оці навколишні ліси, славляться і працьовитістю й веселою вдачею. У цьому неважко пересвідчитись — варто хоча б побачити, які гарні циновки плетуть тамтешні жінки і як у дні свят танцюють дівчата.

І врода у них неабияка. Хвилясте, м’яке, мов потіпана пальмова кора, волосся, високе чоло, прямий ніс, стрункі, як пагінці бамбука, гінкі. Це — мешканці лісів, чарівні «дикуни», як їх називали англійці.

Хтозна, що принадило сюди білих. Авжеж не ліси — ці непрохідні хащі з смертоносними випарами, болотами, озерами, в яких чатує зелена смерть — крокодили. Мабуть, таки люди заманили сюди білих. Якось до поселення Сенімба, де жив і малий Дайсан, завітало двоє незнайомців. Мисливці, мовляв. Довго розмовляли вони з вождем, задобряли його різними дрібничками, частували питвом, од якого куди й поділася вождева мудрість, і став він безпорадний, мов дитя… Відтоді занадились у Сенімбу білі пришельці. І кожного разу після їх відвідин з племені зникало кілька юнаків та дівчат. У Сінгапур — казкове місто, що десь там на півночі від Бінтану, зманювали англійці лісовиків племені сеної. Обіцяли їм золоті гори, райське життя. Довірливе серце в людей джунглів: старі заповідають молодим свою прямоту, а ті передають своїм дітям — від роду до роду. Сеної карають за брехню, бо ніколи брехня не звивала собі кубла в душах людей цього гордого племені.

Вірили лісовики словам білих «мисливців», аж поки всі родини не принесли в жертву цій вірі своїх синів та дочок, як приніс їх і старий Дайсан…

Спочатку забрали красуню Тану, а невдовзі — не інакше, як злий дух лісів розгнівався на старого Дайсана! — і син полишив джунглі.

У Сінгапурі, справді казковому світі, куди привезли хлопця, вже кілька років жила його сестра. Де — він не знав. Білий господар, що взяв до себе малого Дайсана, пообіцяв: коли той буде слухняний, то він покаже хлопцеві сестру, яка нібито стала справжньою леді. Сотні разів уявляв Дайсан, як він стрінеться зі своєю Таною, як вона, його всемогутня, з таким чулим серцем сестра допоможе малому Дайсану вирватися з рук білого хижака! Бо відтоді, як попав хлопець до Сінгапура, крім приниження та виснажливої праці, нічого не бачив і не знав.

Якось таки здибалися брат і сестра. Але про це краще б і не згадувати — не ятрити серце… Він сподівався побачити Тану, як і раніше, щасливою й веселою. А перед ним стояла чужа засмучена жінка. Довго сиділи вони біля затоки, спостерігаючи, як кудись на південь, де їхній Бінтан,