Читати книгу - "Червоне доміно"

class="book">Я знав цю історію.

Одної ночі — відтоді минуло вже кілька тижнів — Петерс був переляканий тим, що раптом почав дзвонити сигнальний дзвінок, з’єднаний із сейфом у моєму кабінеті. Потім він казав, що одразу ж побіг нагору, щоб поспіти вчасно на місце. Але він побачив, що двері до секретаріату й до мого кабінету, як і належало за інструкцією, замкнуті. Правда, дріт, який з’єднував сигнальний дзвінок із сейфом, звисав обірваний. Більше пошкоджень не було, принаймні він не помітив нічого.

Коли через чверть години Петерс повернувся до своєї комірчини, то зробив досить неприємне відкриття: хтось побував у приміщенні, поки він був відсутній. І хоч усе стояло на своїх місцях, але на ключах, які висіли рядком на широкій дошці в глибині кімнати, експерти помітили виразні сліди воску. Це означало, що за той проміжок часу, коли Петерса не було в кімнаті, хтось зняв відбитки ключів. В запалі Петерс забув замкнути двері.

Я знав, що Вернер Козель повідомив про цей випадок директора заводу, і мені було ясно, чому через кілька днів після того на заводі з’явився молодий фельдфебель, і всі ключі було замінено іншими. Не знав я тільки про те, що копію свого повідомлення Козель послав також і в міністерство державної безпеки. Диви-но! А Віра нічого не сказала мені про це!

— З цього все й почалося, — сказав Вернер. — Потім учора вночі ота історія з чоловіком, який на очах у Петерса переліз через мур. А сьогодні інцидент під час випробування. Якби Карін на кілька секунд пізніше подивилася на риштування, то… — Він зробив промовистий жест. — А втім, я переконаний, що це був не останній інцидент такого роду. Нас, безперечно, чекає ще не один неприємний сюрприз.

Віра посміхнулася.

— Якщо Гайєр допустить до цього.

Тепер вона заговорила ще й про Гайєра.

Вони всі дивляться на нього як на бога. А чого він досяг? Нічогісінько!

— Гайєр? Якщо він і далі діятиме так, то Вернер із своїми песимістичними передбаченнями, певно, матиме рацію. Сьогодні він сам мало не пошився в дурні.

Поки я казав це, щось раптом спало мені на думку. Щось таке, до чого ще ніхто не додумався. А це ж було так просто: жодна людина не визначала наперед місце перед монтажним риштуванням, не вказала, де стати Гайєру і Швенку, директорові заводу та його супутникам. Вони самі вибрали для себе це місце. З таким самим успіхом вони могли спинитися і в першому-ліпшому іншому місці.

Це доводило, що інцидент з кабелем не міг бути підготовлений заздалегідь. Всяка підготовка була позбавлена будь-якого сенсу, бо ніхто не міг знати, де саме стануть директор, Гайєр і Швенк. Отже, той, хто приніс із собою затискач, міг зробити своє діло лише під час випробування, міг зробити це лише після того, як побачив, що група, яка цікавила його, стала перед риштуванням, що досить затиснути докупи обидва електрокабелі, як уся ця споруда під час випробування крана неодмінно перекинеться і впаде на цю групу людей.

Програма випробування!

Хто знав нашу програму випробування? Хто знав, де проходять кабелі? Хто знав, де стоїть ящик із затискачами?

Усе це не могла знати жодна стороння людина.

Це міг знати лише хтось Із тих, що працюють у нас на заводі.

Я аж здригнувся.

Раптом чиясь долоня лягла на мою руку.

— Що з тобою?

Це була Вірина рука, її вузенька рука без перснів.

— Нічого. Я просто стомився.

Вернер якось дивно глянув на мене. Здавалося, він бачить мене наскрізь, Чи не читає він мої думки?

Вірина долоня все ще лежала на моїй руці. Як хотілося мені затримати її й ніколи не відпускати! Усе могло бути так просто, якби не Гельма. Гельма, моя дружина.

Раптом якесь неприємне відчуття пронизало мене, — мені здалося, наче хтось утупився мені в потилицю. Так, ніби хтось сидить позаду і, не відриваючись, дивиться на мене.

Я рвучко озирнувся.

Нікого.

А втім — є. Очі. Темні, вузькі очі. Це була картина, що висіла за моєю спиною.

Картина в широкій дерев’яній рамі — на темному фоні якась постать у червоних шатах і з чорною маскою. Карнавальний сюжет.

Судячи з покрою маскарадного костюма, це було доміно. Тільки здебільшого такі доміно бувають чорними. А цей костюм був криваво-червоний.

Це було пурпурово-червоне доміно.

Я проводжав Віру додому.

Вернер розпрощався з нами перед рестораном — йому треба було йти зовсім в інший бік.

Ми йшли парком. Віра міцно тримала мене під руку.

Пісок шурхотів під ногами.

Рвучкий вітер розвівав наші пальта.

На лавці сиділа якась парочка: закохані зніяковіло відвернулися, коли ми проходили повз них.

— Я б хотів щось запитати у тебе, Віро.

— Слухаю.

— Чому ти не сказала мені, що це Вернер запросив на завод Гайєра й Швенка?

— Тому що він цього не хотів.

— Ах, отже ти робиш усе, що він хоче?

— А чому я не повинна цього робити?

— Он як. Виходить, я для тебе байдужий?

— Що ти хочеш цим сказати?

Вона спинилася. Ми стояли якраз під ліхтарем, і промінь світла відбивався в її очах.

— Ти добре знаєш — що. Я досить часто казав тобі про це. Повторити ще раз?

— Ти одружений.

— Це шлюб, який давно вже перестав бути шлюбом.

— Твоя дружина теж так вважає?

Зненацька щось торкнулося моїх ніг. Я здригнувся. Та це була кішка; муркочучи, вона почала тертися об мої штани. Я дав їй такого штурхана, що вона, жалібно занявкавши, відскочила вбік.

— Перестань! Що тобі зробила