Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

того, як намацав долоню, побачив розплющені очі. Але пізно.

Вона хльоснула його пазурами по шиї, розітнула глибоко, кров бризнула їй на обличчя. Завила, цілячи другою рукою в очі. Він упав на неї, перехоплюючи зап’ястки обох рук, притискаючи їх до підлоги. Вона клацнула зубами – вже закороткими – біля його лиця. Він ударив її лобом в обличчя, притис сильніше. Вона вже не мала колишньої сили, тільки звивалася під ним, вила, випльовуючи кров – його кров, – що заливала їй рота. Кров витікала швидко. Не було часу. Відьмак вилаявся і міцно вкусив її за шию, зразу за вухом, уп’яв зуби й стискав їх, допоки нелюдське виття не змінилося на тоненький, розпачливий крик, а потім – на придушений схлип, плач скривдженої чотирнадцятирічної дівчинки.

Він відпустив її, коли перестала рухатися, устав на коліна, висмикнув з кишені на рукаві шмат полотна й притис його до шиї. Намацав меч, який лежав поруч, приклав непритомній дівчині вістрям до горла і схилився над її долонями. Нігті були брудні, поламані, закривавлені, але… нормальні. Геть нормальні.

Відьмак насилу встав. Через вхід до крипти вже вповзала липко-мокра сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся і важко осів на підлогу. Через набрякле вже полотно кров лилась йому по руці й стікала в рукав. Він розстебнув каптан, роздер сорочку, рвав, дер на шмаття і мотав його навколо шиї, знаючи, що часу в нього обмаль, що зараз він зомліє…

Встиг. І зомлів.

У Визімі, над озером, півень, розпушивши пір’я у холодній вогкості, хрипко проспівав утретє.

VІІІ

Він побачив білені стіни й балки стелі кімнатки над гауптвахтою. Ворухнув головою, кривлячись від болю, застогнав. Шию мав перев’язану, грубезно, солідно, управно.

– Лежи, чарівнику, – сказав Велерад. – Лежи, не ворушись.

– Мій… меч…

– Так, так. Безумовно, твій срібний відьмачий меч найважливіший. Він тут, не бійся. І меч, і скринька. І три тисячі оренів. Так, так, нічого не говори. То я старий дурень, а ти – мудрий відьмак. Фольтест повторює те вже другий день.

– Другий…

– Атож, другий. Нівроку вона розпанахала тобі шию, видко було все, що ти там маєш усередині. Втратив ти чимало крові. На щастя, ми погнали до замку одразу після третіх півнів. У Визімі ніхто в ту ніч не спав. Не могли. Страшезний ви там ґвалт здійняли. Тебе моя балаканина не стомлює?

– Прин… цеса?

– Принцеса як принцеса. Худа. І якась дурнувата. Рюмсає безперестанно. І сцить у ліжко. Але Фольтест говорить, що це зміниться. Сподіваюся, не на гірше, га, Ґеральте?

Відьмак заплющив очі.

– Добре, йду вже. – Велерад встав. – Відпочивай. Ґеральте? Перш ніж піду, скажи, навіщо ти хотів її загризти? Га? Ґеральте?

Відьмак спав.

І

– Ґеральте.

Він підвів голову, вирваний зі сну. Сонце стояло високо й наполегливо просочувалося крізь віконниці сліпучо-золотими плямами, нишпорячи по кімнаті щупальцями світла. Відьмак заслонив очі долонею, зайвим, рефлекторним жестом, якого ніяк не міг позбутися, – адже достатньо звузити зіниці у вертикальні шпарини.

– Уже пізно, – сказала Неннеке, відчиняючи віконниці. – Ви заспалися. Іоло, щезни звідси. Тебе вже тут немає.

Дівчина різко сіла, звісилася з ліжка, піднімаючи опанчу з підлоги. На плечі, на тому місці, де ще мить тому були її вуста, Ґеральт відчував цівку холонучої слини.

– Зачекай, – сказав він нерішуче. Вона глянула на нього й швидко відвернулася.

Вона змінилася. Уже не мала в собі нічого від русалки, нічого від сяючої ромашкової примари, якою була на світанку. Очі її були сині, а не чорні. І була вона веснянкувата – на носі, по декольте, на руках. Ластовиння те було чарівне, пасувало до її шкіри й рудуватого волосся. Але він не бачив їх тоді, на світанку, коли вона була його сном. Із соромом та прикрістю він зрозумів – те, що він відчуває, це жаль до неї, жаль за тим, що вона не лишилася маренням. І що він ніколи собі не вибачить того жалю.

– Зачекай, – повторив він. – Іоло… Я хотів…

– Не розмовляй із нею, Ґеральте, – сказала Неннеке. – Вона все одно тобі не відповість. Щезни звідси, Іоло. Поспіши, дитинко.

Дівчина, загорнувшись в опанчу, почовгала у бік дверей, шльопаючи по підлозі босоніж: збентежена, зарум’янена, незграбна. Нічим не нагадувала вже…

Йеннефер.

– Неннеке, – сказав він, потягшись за сорочкою. – Сподіваюся, ти не маєш претензій… Може не станеш її карати.

– Дурненький, – пирхнула жриця, підходячи до ложа. – Ти забув, де ти є. Це не пустинь, не монастир. Це храм Мелітеле. Наша богиня не забороняє жрицям… нічого. Майже.

– Ти заборонила їй до мене озиватися.

– Я не заборонила, а звернула увагу на безглуздість. Іола мовчить.

– Що?

– Мовчить, бо взяла таку обітницю. То різновид відмови, завдяки якій… А, та що я буду тобі пояснювати, все одно не зрозумієш, навіть не спробуєш зрозуміти. Мені відомі твої погляди на релігію. Ні, не вдягайся ще. Хочу перевірити, як гоїться твоя шия.

Вона всілася на краю ліжка й вправно розмотала лляний бандаж, що щільно обмотував шию відьмака. Той скривився від болю.

Одразу після його прибуття в Елландер Неннеке позбулася паскудних грубих швів із шевської дратви, якою зашили його у Визімі, розкрила рану й перев’язала знову. Результат був очевидним – до храму він приїхав майже здоровим, ну, може, трохи негнучким. Тепер знову був хворим і недужим. Але він не протестував. Знав жрицю довгі роки, знав, наскільки колосальні її знання про лікування і наскільки багатою і всеохопною аптекою вона володіє. Зцілення у храмі Мелітеле могло піти йому виключно на користь.

Неннеке обмацала рану, промила її і почала лаятися. Він знав уже те напам’ять, бо почала з першого дня і не забувала сварити кожного разу, скільки бачила згадку від пазурів принцеси з Визіма.

– Жахливо! Щоб дати так себе розпанахати звичайній стризі! М’язи, сухожилля, на волосину розминулася із сонною артерією! Велика Мелітеле, Ґеральте, що із тобою діється? Як трапилося, що ти підпустив її настільки близько? Що ти хотів із нею зробити? Трахнути?

Він не відповів, а тільки злегка усміхнувся.

– Не усміхайся наче дурник. – Жриця піднялася й узяла з комода торбу із пов’язками. Незважаючи на вагу й низенький зріст, рухалася вона моторно й привабливо. – У тому, що сталося, немає нічого смішного. Втрачаєш рефлекси, Ґеральте.

– Ти перебільшуєш.

– Аж ніяк не перебільшую. – Неннеке наклала на рану зелену кашку із різким запахом евкаліпту. – Ти не мав дати себе поранити