Читати книгу - "Дорогами Маклая"

що про нього заговорили в Європі. Та Миклухо-Маклай, який тоді втретє йшов на російському корветі до північно-східних берегів Нової Гвінеї, певно, й гадки не мав, з якою пристрастю обговорювалося в європейській пресі й наукових колах його побіжне батавське інтерв'ю.

— Атож, я давно кажу, що Уоллес разом з Лансберге верзуть дурницю, — сказав професорові Фрідріху Мюллеру голова Берлінського географічного товариства і Маклаїв друг Адольф Бастіан. — Стародавня імперія — і раптом якісь народці, розрізнені племена! Наш колега Маклай, безперечно, має слушність: саме народ, цілком гідний репрезентувати єдину націю.

Огрядний Мюллер хихикнув:

— Островоіндійці!

— Справді, — подумавши, згодився Бастіан. — Нісенітниця якась — Острівна Індія[4].

— Ти пропонуєш щось інше?

— Пропоную? Чому пропоную? Хоча… Гм… У малайців є чудове слово «нусантара» — «острівна батьківщина». Добре? Га?

— Непогано, але голландці на це не підуть. Якщо вони перейменують свою частину Острівної Індії в Нусантару, то, обравши для цієї частини тубільну назву, змушені будуть визнати й тубільну націю. Будь певен, у них стачить розуму не потрапити в цю пастку.

Бастіан хотів був щось заперечити, але, як то часто з ним бувало, раптом захоплено вигукнув:

— Еврика! Індонезія!.. — І, трохи охоловши, засміявся. — Це вчений варіант тієї ж словесної нісенітниці[5], зате не прискіпаються. І все одно краще — Індонезія, індонезійці! Гарно, га? Ні?

— Що ж, може бути, — з бюргерською розсудливістю погодився Мюллер[6] і взяв на себе всі видатки по виданню нової географічної карти Південно-Східної Азії, на якій віднині (карта вийшла 1884 року) Нідерландська Індія іменувалася Індонезією. І тільки внизу під цим словом ще шість десятиліть доведеться писати: «Нідерл.», тобто колонія Королівства Нідерландів.

Так народилось ім'я Індонезії, що стало не лише новим географічним терміном, а й відіграло велику роль у житті й подальшій долі країни.

Тепер усі 282 султанати й 16 «держав» голландських колоній не тільки географічно, а і юридично перетворилися на одну країну, бо за нею і голландці, і весь цивілізований світ визнав одну спільну назву — Індонезія, яка уособлювала в собі єдину країну, а отже, і єдиний народ — індонезійську націю, кожен представник якої з повним правом міг сказати:

«Я — індонезієць!»

Для згуртування всіх сил народно-визвольного руху під одним спільним прапором це мало чи не найважливіше значення. І через півстоліття голландці в цьому пересвідчилися. Коли в 1945 році, вже нездатні зберігати свої колоніальні володіння у Південно-Східній Азії, вони спробували, застосовуючи колишній принцип поділу Нідерландської Індії, створити на території Індонезії 7 «автономних» штатів і 9 маріонеткових «держав», а також закріпити «автономію» султанатів, то з цього нічого не вийшло.

17 серпня 1945 року на багатолюдному мітингу в Джакарті індонезійський народ устами свого першого президента Ахмета Сукарно врочисто заявив:

«Ми, індонезійська нація, цим проголошуємо незалежність Індонезії…» І, звичайно, неподільність і єдність країни.

Одне, але велике слово об'єднало в єдину націю сотні різномовних племен і десятки народів. Бхіннека тунггал іка — єдність у різноманітті!

* * *

І Анді, і капітан Сувондо з лейтенантом Рахмаді слухали мою розповідь з щирим інтересом. Може, тому, що вона стосувалась історії їхньої країни. Було видно, що майже все в ній для них якщо не відкриття, то принаймні хвилююча новина. Але та її частина, де йшлося про Бастіана, їм вочевидь не сподобалася.

— Слово придумав! — не втримався завжди ґречний капітан Сувондо. — Дайте мені ідею, доведіть, що вона правильна, і я вам сотню слів придумаю.

— Звичайно, — підхопив Анді, — Маклай усе розжував, лишалося тільки розумом трохи розкинути.

Він хотів додати щось, та його обірвав лейтенант Рахмаді.

— Завжди так, індонезієць зробить, а комусь лаври… — невдоволено сказав він.

Я навіть розгубився.

— Ви не вірите, що Маклай був росіянином?

— Маклай — росіянин! То чому ж тоді він Мак-лай?

Виходить, не повірив.

Після ніякової заминки довелося мені починати нову розповідь.

* * *

Чому справді Миклухо-Маклай був Маклаєм, а не Миклухо-Сидоровим або Миклухо-Петровим, у нас також мало хто знає. Сам Маклай про походження свого прізвища, такого незвичайного для росіянина, і про далекий свій родовід, за винятком короткого переліку найближчих родичів з батькового і материного боку, нічого не писав, а його біографи, особливо зарубіжні, часто вигадують йому родоводи кожен на свій лад, роблячи російського вченого то шотландцем, то євреєм.

Австралійський журналіст Френк Гріноп, шотландець за національністю, видав у 1944 році в Сіднеї книжку «Who travels alone» («Той, хто мандрує один»), у якій зокрема писав:

«Петро Великий не тільки посилав молодих людей учитися за кордон, а й запрошував у Росію вправних майстрів з Голландії і Німеччини, Франції і Англії, з Шотландії…

Російські історики досі приділяють велику увагу шотландцям, які в ті далекі часи осіли в Росії. Їх тоді було багато, таких, що покинули свою справді нещасну батьківщину, яка, не зважаючи на свою мужність і тривалу боротьбу за незалежність, втрачала шанси на успіх… Серед цих людей був і архітектор, якому Петро Великий доручив скласти проект Царського Села. Для шотландця Камерона то була велика честь… Потім архітектор Камерон та інші шотландці перемішалися із запорозькими козаками на Дніпрі, переженились і