Читати книгу - "Зоряні крила"

до Юрія, і кімната здалася йому надзвичайно приємною і затишною. «Бо тут Ганна», подумав він.

А Ганна спочатку взялася розглядати Юрійову кімнату. Юрій сидів на тахті і дивився. У його кімнаті ходив вітер. Ганна нагадувала маленьку дівчинку, яка раптом потрапила у країну, сповнену незвичайних і незнайомих речей.

— Розкажіть мені якусь хорошу, зворушливу історію, щоб можна було плакати і щоб був хороший кінець, — попросила Ганна.

— Ви помилилися, я інженер, а не поет, — став проситися Юрій.

— Це нічого не значить, — відрізала дівчина, — ви мені зараз же мусите щось розказати. У мене саме настрій слухати.

Кілька хвилин Юрій мовчав. Потім згадав історію, яку розказав йому один пілот.

— В одному місті, — розпочав Юрій, — жила хороша весела дівчина…

Ганна ворухнулася, вмощуючись у кріслі зручніше.

— Вона вчилася в університеті, і в неї було багато друзів. Але, крім багатьох друзів, у дівчини був також коханий. І одного літа він поїхав до Арктики, на зимівлю. Він жив десь аж на півночі Нової Землі чи, може, десь навіть далі. У нього на зимівці була потужна радіостанція. І щотижня, вночі, у великому місті ходила дівчина на радіостанцію говорити зі своїм коханим. І вони говорили п'ять-шість хвилин і знову розлучалися на цілий тиждень. І раптом дівчина захворіла на важку хворобу, в якій люди згоряють за короткі дні. І в лікарні, у високій світлій палаті, дівчина вмерла. Проводжати її в останню путь прийшли всі друзі. Вони високо підняли труну дівчини і пронесли її на руках через усе місто на далеке кладовище. Там, між високими, вкритими ясними кристалами снігу соснами, зіяла глибока яма. Друзі ховали дівчину. Це було надвечір, і хмари на небі нагадували рани — вони стікали сонячною кров'ю. Друзі поховали дівчину і пішли. Сосни залишилися вартувати її спокій. А друзі повернулися в незвичну тишу кімнати дівчини і тільки тоді згадали — десь далеко, на зимівці, чекає її коханий. Вони згадали про довгу полярну піч. Вони подумали про почуття людини, яка шість день чекає п'ятихвилинної розмови по радіо. І вони вирішили не говорити про її смерть. І з того часу кожного вечора під вихідний день одна дівчина ходила на радіостанцію говорити з коханим подруги.

Юрій замовк. Не змінюючи пози, Ганна сказала:

— Ну, далі.

— А далі я не знаю, — ласкаво усміхнувся Юрій.

— Ну, це не годиться. Таке хороше оповідання і такий нікудишній кінець, — незадоволено протягла Ганна. — Зараз же видумайте кінець до цієї казки.

— Слово честі, Ганно, не знаю, — сміявся Юрій. — Зараз у нас травень, отже, з зимівель ще не виїхали. Мабуть, вони ще й досі розмовляють, а може, якось інакше все розв'язалося.

Ганна встала з крісла і двічі пройшлася по кімнаті.

— Знаєте, — сказав Юрій. — у нас люди вже навчилися високо цінувати і берегти почуття своїх друзів. Я б дуже хотів мати друзів, які так само берегли б мою любов.

Ганна підійшла до дверей на балкон і розчинила їх. Юрій глянув і замовк, вражений. Ганна стояла на порозі дверей. Просто у вікна било проміння місяця. І в цьому сяйві ніби зникла легенька шовкова сукня. На порозі стояла статуя дівчини, оповита легеньким туманним серпанком шовку.

Юрій відчув, як у грудях його затремтіла якась дивна струна.

Раптом Ганна повернула до нього обличчя. Юрій встав, зробив кілька широких кроків, узяв у долоні її голову і, немов спраглий до чаші, припав до рожевих напіврозкритих уст.

* * *

Валенс прийшов б пів на дев'яту. Він постукав у двері, і Крайнєв відразу ж схопився на ноги.

Валенс постукав ще раз, і Юрій прочинив двері. Директор зайшов у кімнату, сів у крісло. Вій мовчки переглядав якусь книжку, поки Юрій вмивався і прибирав у кімнаті. Нарешті в кімнаті було сяк-так прибрано, і Юрій, одсунувши стільця, сів навпроти Валенса. Той витяг з портфеля цілий жмут паперів, розіклав їх на столі і почав говорити про завдання, які треба було виконати у Москві і Парижі.

Юрій роздвоївся, Він став вкрай неуважним, і Валенс це помітив. Думки Крайнєва весь час відверталися від роботи і неслися туди, до Ганни.

Де вона зараз? Чи вдасться йому побачити її до від'їзду?

А Валенс говорив і говорив сухим діловим тоном, не звертаючи уваги на настрій Юрія. Коли він працював, для нього не існувало особистих справ. Він був нещадним щодо себе і від своїх підлеглих вимагав такого ж ставлення до своїх обов'язків.

Юрій слухав і робив нотатки у великому блокноті, хоч кожну хвилину думки його тікали з кімнати. Нарешті це здалося йому нестерпним, і він рішуче відсунув од себе блокнот.

— Знаєте що, Адаме Олександровичу, — сказав він, — я страшенно хочу їсти. І поки не попоїм, — працювати не будемо. Нема такого правила в Радянському Союзі, щоб працювати натщесерце.

Юрій встав і почав одягатися. Валенс залишився сидіти біля столу. Доки Юрій прибирався, директор встиг записати йому в блокнот майже всі завдання. З кімнати вони вийшли разом. Біля парадного в машині чекала Валя. Вона навіть не глянула на Крайнєва. Навіть більше того, і на Валенса вона не звернула найменшої уваги.

«Норовистий шофер», подумав Юрій.

Вони зразу швидко рушили з місця, і вітер повернув до Юрія відчуття щастя. Він сидів і усміхався, Валенсу було просто шкода перебивати течію його думок.

Вони приїхали в інститут і снідали у маленькій їдальні, Серед присутніх Ганни не було, і Юрій відчув себе дивно самотнім. Він більше не міг мовчати. Він мусив говорити про Ганну з ким би там по було, а кращого співбесідника, як Валенс, годі було шукати. В усякому разі на його скромність можна було цілком розраховувати. І Юрій