Читати книгу - "Беззаперечна правда"

ми – сім’я, ми грабуємо та крадемо. Він – мій маленький помічник. Не зв’язуйся з цим нігером». Люди, які поважали його, мали тепер поважати й мене. Він навчив мене, з якими людьми я можу водитися, а з якими ліпше не зв’язуватися, бо вони всі кишки з мене витрусять. Моє життя нагадувало мені життя Олівера Твіста, коли старший хлопець Феджин навчав його всім таким речам. Він купував мені купу всіляких шмоток, але він ніколи не давав мені багато грошей. Він заробляв на пограбуванні кілька тисяч, але мені він давав дві сотні. Але коли тобі вісім років, то дві сотні доларів видаються великими грошима. Інколи він витягав якусь побрекеньку з ювелірки, що ми накрали, і давав мені її поганяти на кілька днів.

Моя злочинність вийшла на новий рівень із командою Ратленд-Роуд. Загалом це були карибські хлопці з Краун-Хайтс. Баркім добре знав старшу групу – Кішок. Я почав проводити час з їх молодшою групою – Ратленд-Роуд І долучився до їхніх дрібних грабунків. Ми ходили до школи, снідали, а потім сідали в автобус чи на поїзд і займалися грабунками тоді, коли у школі йшло навчання. Тут я вперше відчув, що знайшов своє місце у світі. Ми всі були на рівних один з одним, доки вносили свою частку доходів від наших крадіжок.

Деякі люди можуть, почитавши про речі, які я тут описую, осудити мене дорослого, назвати криміналом, але… я займався цими речами більше ніж тридцять п’ять років назад. Я був малою дитиною, яка шукала любові та визнання, і так сталося, що вулиця стала тим місцем, де я їх знайшов. Це було єдине доступне мені навчання, і ці хлопці стали моїми вчителями. Навіть старші гангстери говорили: «Ти не повинен цього робити. Йди до школи», – але я не хотів дослуховуватись їхньої думки, попри те, що вони послуговувались повагою на районі. Вони казали нам залишатися в школі, тоді як самі займались грабунками на вулицях. Усі хлопці поважали мене, тому що я був дрібним помічником. Я завжди був готовий відстібнути моїм друзям, які потребували трохи бабла. Я купував нам спиртне та їжу. Я почав купувати голубів. Люди поважають тебе, якщо у тебе хороші птахи. До того ж я спішив красти, щоб мати змогу купувати гарні речі. Я бачив, як всі поводились зі мною, коли я з’являвся одягнений у гарну куртку і пуми. У мене був лижний костюм із жовтими окулярами, але я ніколи в житті не був на лижному схилі. Я не знав, як правильно пишеться той чортів Адідас, але я знав, які почуття це слово ворушить у мені.

Один хлопець із Ратленда навчив мене розкривати замки. Якщо в тебе є ключ, який підходить до замкової шпарини, ти просто граєшся з ключем, доки він не зношує циліндр, і ти можеш відкрити двері. Я був такий: «Трясця!» Друже, за деякими з цих дверей, які ми відкривали, було столове срібло, коштовності, зброя, пачки грошей. Ми були такі щасливі, що плакали й сміялися водночас. Ми не могли забрати все і відразу. З усім цим барахлом не підеш вулицею, тому ми просто набивали до тріску наші шкільні ранці краденим добром.

Одного дня мій друг Кертіс та я грабували будинок. Люди, які там жили, були вихідцями з Карибів, як і Кертіс. Я стояв там, у цьому темному, хоч око вийми, будинку, коли почув чиєсь: «Хто тут? Люба, це ти?» Я подумав, що це Кертіс дуркує, намагаючись мене злякати. Тож я відказав: «Я намагаюсь знайти гроші та рушницю. Пошукай сейф, добре?» «Що, люба?..» І тут я зрозумів, що то був не Кертіс. Це був мужик, який жив там і саме зараз лежав на дивані. Я кинувся до дверей. «Кертіс, тут пахне засадою. Умотуєм отсюда, тута хтось є», – сказав я. Але Кертіс був перфекціоністом. Кертіс хотів замкнути двері, а не просто втекти. Я вибіг до чортової матері. Господар відчинив двері, ударив Кертіса по голові й вирубав його так, що той втратив свідомість. Я думав, що він помер. Тільки через рік я зустрів його знову. Він був живий, але його обличчя було розбите вщент, так сильно його побили. Ага, життя було паскудним до нас.

Поцупивши столове срібло або коштовності, ми прямували до Сала, до магазину на розі Ютіка і Стерлінг.

Я був молокососом, але вони знали мене по тому, що я приходив із старшими хлопцями. Мужики в магазині знали, що я прийшов із краденими коштовностями, але я розумів, що вони не можуть обдурити мене, бо я знав, що почім тоді. Я знав, чого хочу.

Іноді, опинившись на вулиці в полудень, ми бачили школу і заходили всередину. Ми просто йшли до їдальні, брали по таці, ставали в чергу й потім йшли їсти. Якщо нам траплялось побачити когось, кого ми хотіли пограбувати, себто когось, у кого на шиї був гарний ланцюжок, то ми, закінчивши з нашим обідом, відносили таці назад, прямували до дверей, хапали ланцюжок і вибігали зі школи. На вулицях ми завжди хотіли мати чепурний вигляд, тому що коли ти маленький чорний хлопчик у місті й маєш брудний та неохайний вигляд, люди будуть зневажати тебе. Тож ми були милі та безпечні. У нас були шкільні ранці, маленькі дитячі окуляри й католицька шкільна уніформа – милі штаненята та білі сорочки.

Приблизно за рік я почав займатися грабуванням осель самостійно. Це було досить прибутково, але гасати вулицями й уривати щось дрібне було набагато цікавіше. Ти хапаєш коштовності якоїсь жіночки, а за тобою женуться копи, або, як ми їх називали, герої, які приходили на порятунок бідолашним леді. Це було більш ризиковано і приносило менше грошей, але ми любили полоскотати нерви. Зазвичай, щоб стати успішним злодюжкою, потрібно мати партнера. Іноді мені навіть не треба було нічого планувати, ти просто виходиш на вулицю, бачиш там когось, і ви йдете разом на промисел.

Інколи ти міг несподівано зрозуміти, що напоровся на конкурентів. Сідаєш в автобус, а там уже хтось чекає, щоб розпочати чистити кишені людям. Але ти можеш бути примітнішим. Це називалось «розбудити автобус». Автобус був млявим, доки ти не зайшов туди, але ось, коли ти в салоні, водій автобуса робить оголошення: «Леді та джентльмени, тут серед нас є молоді люди, які тільки-но зайшли в автобус. Приглядайте за вашими кишенями. Вони намагатимуться обікрасти вас». Отже, ти виходиш на наступній зупинці, але тихий кишеньковий злодій виходить і йде за тобою.